Робін Хобб - Учень убивці

дихав і витратив більше часу, аніж звичайно, щоб запалити декілька свічок, окрім тої, що запалив я. Після цього він гепнувся на ослін і подивився на нас. Нюхач почав скавчати й перекинувся на спину, як це завше роблять цуценята. Я дуже хотів зробити так само, але тільки злякано подивився на Барріча. Через мить він промовив:

— Фітце, що ж із вас вийде з псом? Бігати з жебраками та злодюгами й запихатися, як тварини… Це при тому, що у твоїх жилах тече кров королів!

Я мовчав.

— Ми обидва винні. Йди сюди, хлопче, ну ж бо.

Я відважився зробити кілька кроків до Барріча, але наближатися боявся. Той спохмурнів, помітивши мій страх.

— Тебе поранили?

Я похитав головою.

— Тоді йди сюди.

Я завагався. Нюхач теж невпевнено скавулів.

Барріч здивовано подивився на нього. Я міг прочитати його думки крізь п’яний погляд. Барріч перевів очі від мене до щенюка, і на його обличчі проступила огида. Він повільно піднявся й відійшов від столу та собачати, яке повзало за його скаліченою ногою. В кімнаті стояла невелика полиця, на якій лежали запилюжені інструменти й інші речі. Барріч повільно простягнув руку і взяв якийсь предмет, зроблений з дерева та шкіри. Предмет аж задуб від довгого лежання. Барріч махнув ним, і той з виляском вдарив по нозі.

— Знаєш, що це, хлопче? — м’яко запитав він.

Я похитав головою.

— Це собачий хлист.

Я тупо подивився на нього. Ми з Нюхачем ще не стикалися з цим і не знали, як реагувати. Напевне, Барріч помітив моє збентеження. Він приязно всміхнувся і продовжував говорити до мене доброзичливим тоном. Але я відчув якісь приховані нотки в його голосі.

— Це інструмент, Фітце. Виховний засіб. Коли в тебе є цуценя, яке тебе не слухається — наприклад, ти йому кажеш: «До мене», а воно не йде, — то два-три удари — і воно вже підкоряється. Отже, ця штука допомагає цуценятку вчитися.

Барріч говорив звичним тоном, рухаючи хлистом, який «танцював» на підлозі. Ми з Нюхачем не могли відірвати погляду від «виховного засобу», а коли Барріч зненацька замахнувся ним у бік пса, той перелякано дзявкнув, відскочив від нього й заховався за мене.

Барріч повільно присів на ослін біля каміна, закривши очі рукою.

— Едо, — видихнув він, чи то лаючись, чи то молячись. — Я здогадувався, чому ви втікали, але, хай будуть прокляті очі Еля, я хотів помилитися! Я в житті не вдарю цуценя тою клятою штукенцією! Тому в Нюхача немає причин боятися її, хіба що він прочитав твої думки.

Усвідомивши, що небезпека минула, я опустився на підлогу й сів біля Нюхача, який виліз мені на руки й нетерпляче обнюхував моє обличчя. Я заспокоював його, вирішивши, що варто почекати, що буде далі. Ми з цуценям сиділи і спостерігали за нерухомим Баррічем. Коли він нарешті підняв голову, я був ошелешений: Барріч виглядав так, наче щойно плакав. «Як мама», — подумав я, хоча дивно: я не пригадую її заплаканого образу.

— Фітце, хлопче, підійди, — м’яко сказав він таким голосом, що я не міг не послухати. Нюхач поповз за мною.

— Ні, — сказав він щенюкові й носаком чобота вказав йому на його місце, а мене посадив біля себе.

— Фітце, — почав Барріч, але замовк. Затим, глибоко вдихнувши, продовжив: — Фітце, так не можна робити. Це дуже, дуже погано — займатися тим, що ви робили зі щенюком. Це неприродно і гірше за крадіжки чи брехню. Це забирає в людини її єство. Розумієш?

Я тупо подивився на Барріча. Він зітхнув:

— Хлопче, в тобі тече королівська кров. Бастард чи ні, але ти рідний син Чівелрі, нащадок його давньої династії. А те, що ти робиш, — неправильно. Це не є гідним, розумієш?

Я мовчки похитав головою.

— Бачиш, ти вже не говориш. Але скажи мені, хто тебе навчив цьому?

— Чому саме?

Мій голос був хрипким і грубим.

Барріч широко розплющив очі. Я побачив, як йому важко тримати себе в руках.

— Ти знаєш, про що я. Хто навчив тебе бути з собакою, думати і бачити, як він, розповідати один одному різні речі?

На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.

— Ніхто, — нарешті відповів я. — Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, — додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Барріч похмуро подивився на мене.

— Ти говориш не як дитина, — раптом зауважив він. — Але я чув, що так було у всіх, хто володів стародавнім Вітом. Від самого народження вони були не зовсім дітьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дізнавалися ще більше. Тому в давні часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумієш, про що я тобі кажу, Фітце?

Я заперечно похитав головою. Барріч насупився через моє мовчання, тому я вичавив із себе:

— Я намагаюся зрозуміти. Що таке стародавній Віт?

Барріч недовірливо подивився на мене. Потім недовіра змінилася на підозру.

— Хлопче! — погрозливо промовив він, але я лише безневинно подивився у відповідь. За мить Барріч повірив у мою необізнаність. — Віт… — повільно почав він і спохмурнів. Барріч подивився на свої руки, наче згадуючи якийсь стародавній гріх. — Це сила крові тварин. Схоже на Скілл, який передається по королівській династії. Спочатку це як чудо, що дозволяє розуміти мову тварин. Але потім ця сила оволодіває тобою й обертає тебе на тварину, як і всіх інших. Скоро все людське в тобі вмирає, а ти бігаєш з ними, говориш їхньою мовою та пізнаєш смак крові, зграя тварин стає для тебе рідною. Жодна людина не скаже, що ти колись мав людську подобу. — Барріч говорив усе тихіше й тихіше і вже не дивився на мене, а обернувся до каміна і спостерігав за кволим полум’ям. — Як кажуть, коли людина приймає подобу звіра, то вбиває не через голод, як то робить та ж тварина, а вбиває з людською жадобою. Вбиває заради того, щоб убивати… Невже ти цього хочеш, Фітце? Втопити свою королівську кров у крові дикого полювання? Бути звіром серед звірів лише заради знання, які це тобі дає? А найгірше відбуватиметься до цього: що, як раптом запах свіжої крові зведе тебе з розуму, а вигляд здобичі опанує всіма твоїми думками?

Голос Барріча ставав м’якшим, і я відчув у ньому гіркоту, коли