Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

то чи не можемо ми шляхом подібного розумування уявити собі вигляд будівель після людей, для яких вони були збудовані? Наші пристрасті, наші звички, наш геній — настільки сильні, що залишають свій незаперечний слід на всьому, аж до самих основ наших осель.

Отже, коли існує спорудження, до якого можна прикласти цей спосіб уявлення, то це саме буде Кремль... Тут ми бачимо приявність Європи і Азії, а геній Візантії сполучує їх.

Як не крутити чи розглядати цю фортецю під оглядом чисто історичним, чи розглядати її під оглядом поетичним та мальовничим — вона все одно буде найбільш національною будівлею Росії, отже, і найцікавішою як для москалів, так і чужинців.

Я вам уже сказав, що Іван IV зовсім не будував Кремля і це святилище деспотизму було збудоване з каміння за Івана III 1485 року двома архітекторами італійцями, що звалися Марко та Піетро Антоніо, викликаними до Москви великим князем, який хотів відновитиі дерев’яні укріплення фортеці, давніше заснованої Димітріем Донським.

Але, якщо Кремль не є твором Івана IV, то він є його ідеєю. Це натхнений пророчим духом Іван III збудував палац для тирана, свого внука. Італійці-архітектори були всюди, але ніде ці люди не створилй нічого подібного до твору, виконаного ними в Москві. Я додам, що й деінде були абсолютні самовладці, несправедливі, довільні, примхливі, та все ж панування жодної з тих потвор не дорівнює царюванню Івана IV, те саме зерно проростало під різними широтами і на різних ґрунтах витворило рослини того самого роду, але відмінні розміром та виглядом. Земля не побачить двох архитворів деспотизму, подібних Кремлеві, ані двох націй так забобонно терпеливих, як нею була московитська нація за ославленого царювання свого тирана.

Наслідки його даються взнаки ще за наших днів. Якби ви мене супроводили в цій подорожі, то ви відкрили б разом зі мною на дні душі московського народу неминучі спустошення самодержавної влади, доведеної до останніх висновків, спочатку — це дикунська байдужість до святости слова, до щиросте почувань, до справедливосте поступовань і, потім — це перемога брехні в усіх життєвих вчинках та справах. Це брак чесноти, недовір’я, обман у всіх формах, словом — моральний сенс є винищений». (Слід зазначити, що Турґенєв не раз висловлював погляди, вражаючо подібні до Кюстінових. 1865 року він писав до графині Лаваль, що чесноти, прямоти, щирости, одвертости — немає в його народі...). (І. Турґенєв. Пісьма к ґрафіне Лаваль, м. 1915)

Але вернімося до Кюстіна в Кремлі, який проголошує далі: «Мені здається, що я бачу процесію пороків, що виходить усіма кремлівськими воротами, щоб затопити Росію.

Інші нації зносили тиранію, московська нація її одушевила, вона ще любить її. Чи не є характерним цей фанатизм покірности? Тут, одначе, не можна заперечити, що ця народна манія винятково може стати основою взнеслих поступувань. Тут людина часто доводить приниження до героїзму, вона не є добра, але не є дрібничкова. Це те, що можна сказати про Кремль. Немає приємносте дивитися на те, але це кидає вас у жах. Це не гарне, це жахливе, як царювання Івана IV

Таке царювання осліплює назавжди людську душу в нації, що терпеливо зносила його до кінця; останні небожата цих людей, розп’ятих катами, будуть відчувати муки своїх батьків. Злочин проти людськосте деградує народи аж до їхніх найдальших нащадків. Цей злочин не полягає лише в тому, що хтось чинить несправедливість, але, що ніхто цьому не протиставиться; народ, який під приключкою, що покірність є найперша з чеснот, зберігає тиранію для своїх нащадків, нехтує своїм власним добром, він робить гірше, як це: він ухиляється від своїх обов’язків.

Сліпа покірність підданих, їхня мовчанка, їхня вірність своїм безмозким панам — є фальшивими чеснотами: підкорення похвальне, а зверхність шанована, коли вони стають засобом забезпечення людських прав. Але коли король нехтує тим, коли він забуває за яких умов дозволено панувати над собі подібними людьми, то громадянам залишається тільки звернутися до Бога, свого вічного пана, який звільнить їх від присяги вірности тимчасовому господареві.

Ось цих обмежень москалі ніколи не припускали і не розуміли, одначе, вони є конче потрібні для розвитку справжньої цивілізації. Без них надійде хвилина, коли суспільний лад стане більш шкідливим, а ніж корисним для людей, а софістам залишиться проповідувати поворот людини до лісових нетрів.

Одначе подібне вчення, з якою поміркованістю його не викладали б і не хотіли б застосувати на практиці, здається бунтарським у Петербурзі. Отже, москалі наших днів є гідні підданців Івана IV. Це одна з причин, які заставили мене дати вам коротку історію цього царювання.

У Франції я забув про ці факти, але в Росії ви змушені знову нагадати собі жахливі подробиці. Це буде предметом мого дальшого листа. Не бійтеся нудьги: ніколи оповідання не буде цікавіше, як це.

...Брутальна жорстокість Івана IV примусила збліднути Тиберіїв, Неронів, Каракал, Людовіка, Річарда ПІ, Генріха VIII і всіх старовинних та сучасних тиранів... Якщо ви не студіюєте спеціально літописів Росії, то розповідь, яку зараз будете читати, вразить вас своєю потворністю. Проте, це лиш підсумок справжніх подій.

Але ціла ця збиранина страхіть, засвідчена історією, хоч це звучить як вигадка, не є тим, що викликає найбільше думок при описі довгого царювання Івана IV. Ні, проблемою цілком не до рішення для філософів, вічним предметом для здивування та понурих роздумувань є вплив, який зробила ця тиранія, без подібної собі, коли йдеться про націю, яку вона здесяткувала: вона не лише не викликає відрази в цілих поколіннях,— вона їх зачаровує.

Іван IV, ще дитиною вступає на престіл у 1533 р. Коронований, маючи 17 років, вмер у Кремлі по 51 роках царювання 18 січня 1584 року. Був оплакуваний цілою нацією, не виключаючи дітей своїх жертв.

Якби не було, слід сказати, що це потворне царювання так одушевило москалів, що вони знаходять у безмежній владі князів, що над ними панують, предмет захоплення; політична слухняність стала для москалів релігією-культом. Лише в цьому народі, принаймні я так гадаю, були мученики, що обожнювали своїх катів! Чи ж Рим клякав на коліна перед Тиберієм чи Нероном, щоб благати іх не зрікатися самодержавної влади та далі його палити, грабувати, спокійно купатися в його крові, безчестити його дітей? А це саме те, що вчинили москвини перед найбільшою тиранією царювання Івана IV.

Він захоче забратися геть, але москалі благатимуть правити далі над ними по своїй уподобі. Так виправданий, так гарантований тиран знову розпочне тяг своїх катувань. Для нього царювати — це