Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

вбивати, він вбиває від страху та з обов’язку і ця надто проста конституція є скріплена згодою москалів та жалем і слізьми цілої нації по смерти тирана!... Іван, коли він рішив, як Нерон, скинути ярмо слави та чесноти, щоб панувати виключно терором, не обмежується винаходом незнаних до того часу жорстокостей, він ще обтяжує нещасливих жертв своєї люті образами: він винахідливий, він комічний у своїй жорстокості. Жахливе та смішне одноразово оживлюють його сатиричну та немилосердну душу. Він пробиває серця вщіпливимй словами в той самий час, як він сам шматує тіла, і в цих злочинах, поповнюваних на своїх земляках, яких від надміру перестрашеної гордости вважає за ворогів, добірність його слів перевищує варварство вчинків.

Це не означає, що він не кохався у тортурах на всілякі способи, винайдених перед ним, щоб мучити тіла людей та продовжувати муки: його урядування — це царювання тортур.

Уява відмовляється сприймати таке моральне та політичне явище. Я щойно це сказав і це слід сказати вдруге: Іван IV розпочав, як син Аґріппіни, з чесноти та з того, що впливає, мабуть, на найбільше чванливу і метушливу націю — із завоювань. У цій добі свого життя, примушуючи замовкнути грубі нахили, та брутальну жорстокість, які в нього проявлялися від дитинства, він підпорядковує керівництву мудрих та суворих друзів.

Благочестиві дорадники, мудрі керівники, роблять спочатку цього царювання одну з найблискучіших та щасливих епох у московських літописах, але початок був короткий, порівнюючи з рештою, а зміна яскрава, жахлива та цілковита.

Казань, ця грізна опора ісламізму в Азії, паде у 1552 році під ударами царської армії, його енергія здивувала навіть напівдикі племена, але незабаром ви побачите його таким боягузом, таким плазуном, він стає боязким і в той же час жорстоким. Це через те, що в нього, як майже в кожної потвори, жорстокість мала своїм головним корінням страх. Він через ціле своє життя пригадував те, що він зазнав у дитинстві: деспотизм бояр, їх роздори загрожували його життю, коли йому ще бракувало сили, щоб боротись, можна сказати, що змужніння принесло йому бажання помститися за безсилість дитячого віку. Але, якщо є щось глибоко повчального у страшнім житті цієї людини, то це те, що він згубив хоробрість — згубивши чесноту.

Чи це не свідчить про те, що Бог, вкладаючи в людину серце, сказав їй: Ти будеш хоробра лише доти, доки будеш людяна.

Ця наука мені видається коштовною та втішною і я дуже радий, що міг її віднайти в глибині цієї жахливої історії.

Астрахань підпала тій самій долі, що й Казань. Московщина, звільнена від сусідства своїх давніх господарів татар — ликує на радощах, але цей народ слуг, що може звільнитися від одного ярма, щоб опинитися в другім, обожнює молодого царя з гордощами та боязню недавно звільненого.

Але раптово втомлений цар спиняється серед своєї слави, йому надокучили свої благословенні чесноти, він падає під тягарем своїх лаврів, він назавжди зрікається продовжувати свій добрий шлях. Він воліє краще нікому не довіряти та карати своїх друзів за той страх, який вони йому спричиняють. Він більше не хоче слухати мудрих порад. Але його божевілля гніздиться в серці, воно не досягає його голови. Бо серед найбільш нерозумних вчинків, його промови повні сенсу, а листи повні логіки, їх ущипливий стиль змальовує злобність його душі, але він робить честь його проникливості, ясності його духу.

Його давні дорадники є першими жертвами його злоби; він вбачає в них зрадників, або, що є однозначним в його очах, панів він засуджує на вигнання і на смерть винних за непошану до самодержавства. Ці непоштиві міністри довгий час дозволяли собі вважати себе мудрішими від свого господаря: присуд здається справедливим в очах народу. Це завдяки порадам цих непідкуплених людей він здобув собі славу. Він не може зносити тягару вдячности, яка належиться їм від нього, а боячись здаватися невдячним супроти них, він їх убиває... Дика злоба вибухає тоді в ньому, дитячі страхи збуджують жорстокість дорослого: завжди жевріючі спогади про загрози та роздори вельмож, які сперечалися за охорону його колиски, вказують йому всюди зрадників та змовників.

Ідолопоклонство перед самим собою, дотримане в усіх наслідках державного управління, — такий є кодекс справедливости царя, скріплений згодою цілої Московщини. Не зважаючи на свої злочини, Іван IV є в Москві вибранцем цілої нації. Деінде його вважали б за потвору, що її виригнуло пекло.

Втомлений брехати, він доводить цинізм тиранії до того, що перестає прикидатися добрим, легковажить собі цю останню обережність звичайних деспотів. Він показує себе відверто жорстоким, а щоб не червоніти за чесноти інших, він віддає останніх зі своїх безкорисних друзів на помсту своїх більш невибагливих улюбленців. Тоді між царем і його сателітами утворюється суперництво у злочинах, яке примушує здригатись, та (тут Бог об’являється ще раз у тій, майже, понадприродній історії) так само, як його моральне життя поділяється на дві доби, його тілесний вигляд зміняється передчасно: вродливий за ранніх молодощів, він стає гидким, коли стає злочинним.

Він втрачає досконалу дружину і одружується з такою ж кровожерною, як він сам. Ця також умирає. Він одружується ще раз на превелике згіршення грецької церкви, що не дозволяє третього шлюбу: так він одружується п’ять, шість, сім разів!!! Не знати докладної кількости його шлюбів. Він знеохочується, вбиває, забуває своїх жінок та всупереч байдужості, яку на показ проявляє до своїх колишніх жінок, він починає мститися за їхню смерть з дрібничковим завзяттям, що з кожним повдовінням царя поширює пострах на ціле царство. Одначе, здебільшого, ця смерть, що служила причиною до стількох страчень, була спричинена чи наказана самим царем, його жалоби є для нього нічим іншим, як причиною для пролиття крови та примушування других до плачу.

Він наказує всюди твердити, що побожна, прекрасна, нещасна цариця була отруєна його міністрами, дорадниками царя, або боярами, що хотіли її позбутися.

Чи ви не бачите, що він даремно намагається скинути маску, він бреше через звичку, якщо це не є конечністю, до такої міри брехня нерозлучна з тиранією. Це пожива душ, що підупадають, та урядів, основи яких зневажаються. Так само як правда є кормом дута, що відроджуються, та розумно впорядкованих суспільностей.

Наклепи Івана IV завжди наперед обгрунтовані, кожний, кого влупила отрута його слова — вмре; трупи накопичуються довкола нього. Але смерть це ще найменше зло, яким він наділює засуджених. Його поглиблена жорстокість відкрила способи змушувати їх прагнути останнього удару. Визнаючись на тортурах, він грає витонченими терпіннями своїх