Eugenio Romany - Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany

class="span6">Подорож проходила без особливих пригод. Матвій використав випадок, щоб показати Нії її країну. Щороку дідусь під час канікул обов’язково влаштовував сімейні поїздки Іспанією. Часом їх супроводжували батьки хлопця, але вони чомусь Іспанію недолюблювали, максимум приїжджали на два тижні і то не щороку. Хлопцеві ж передалося дідусеве захоплення історією, і він отримував задоволення від поїздок країною.

 

Трамвай у Лісабоні.

Дорога Святого Якова має свої усталені маршрути, і хоча тепер рідко хто проходив цей шлях пішки, але хоча б його фінальну частину таки намагалися пройти. Та наша пара була швидше туристами, і малоді люди з Саламанки могли собі дозволити зробити гак до Лісабону. Ніяких віз та й навіть паспортів при перетині кордону не вимагали, було достатньо пред’явити індентифікаційну картку.

Матвієві, як майбутньому спадкоємцеві своєї імперії, дідусь ще на його шістнадцятиріччя зробив іспанське громадянство. Тому жодних перепон, щоб подивитися на знаменитий палац у Сінтрі та поласувати вифліємськими корзинками у них не було.

Агенти полковника збилися з ніг, шукаючи втікачів містами Андалусії. Це тривало чотири тижні, аж поки на зворотньому шляху в Гранаді їх таки підстерегли агенти КДБ. Точніше, Лішшиць з обривків перехоплених розмов і пройденого маршруту вичислив, що Гранади молодим аж ніяк не обійти і влаштував тут засідку. На ранок бойовики проникли у хостел, де ночувала пара, викрали їх і відвезли на віллу одного московського вельможі. Лівшиць, маючи такого козира, як заложники, хотів посилити свою позицію показною розкішшю, яку так любили керівники першої в світі диктатури пролетаріату.

 

 

Полковник КДБ Лівшиць

 

Телефоном Лівшиць наказав дону Еухеніо прибути лише з водієм в Альмуньєкар біля підніжжя пагорбу, на якому розміщувалася стара арабська фортеця. Але, коли вони з Вісенте ‒ начальником охорони приїхали за вказаною адресою, змінив місце зустрічі на майданчик біля сторожової вежі у Велілья-Тарамай. Звідти добре проглядалися під’їзні дороги, тому везти за собою штурмову групу втрачало зміст. Там старого змусили пересісти в бус московитів. Хоч комуняки й називали себе гордо Російською Радянською Соціалістичною республікою після Київського розгрому у Міжмор’ї їх офіційно перейменували у Московську республіку та пригрозили, щоб забули про світову революцію, бо повернуть їм історичну назву Залісся, адже по відношенню до стольного Києва це були болотисті мисливські угіддя київських князів за брянськими лісами... Або ж облагородять назву на латинський манер у Трансільванію, адже в Міжмор’ї для батьківщини Влада ІІІ Цепеша на псевдо Дракула зберегли традиційну назву Семигород.

Та коли бус під’їхав до вілли, переговори, котрі навіть не почались, можна було вважати завершеними. Лівшиць отримав з Москви депешу згорнути всю свою бурхливу діяльність, вибачитися перед доном Еухеніо та відпустити заручників. Виявляється, в Міжмор’ї несподівано заарештували московського резидента розвідки та кількох ключових розвідників і погрожували відправити їх до Архангельска на старій іржавій баржі, якщо один з їхніх громадян або ж Нія хоча б найменшим чином постраждають. З’ясувалося, що чутки про опалу олігарха були дуже перебільшиними і король Володимир був розлюченим на свого підданого та його неповнолітнього внука. А що таке лють сусідів московити добре пам’ятали ще з 1939-го року, коли напали на маленьку Естонію. Згідно зі статтею 5-ю Ризького пакту Міжмор’я, Фінляндія та Латвія об’явили РРСР війну. Першими кордон неочікувано прорвали фіни. Їхні багаточисельні диверсійні групи просочилися лісами до самої «Колиски Революції», розриваючи комунікації та сіючи страх і паніку. За ними лісовими дорогами пішли десанти на бронетехніці. Зустрівши організований опір, вони викликали підмогу авіації та далекобійної артилерії, а потім буквально випалювали позиції, якщо ворог не здавався. Так вони дійшли до Петербурга, проте не стали форсувати Неву, а зайнялися зачисткою червоних недобитків у себе в тилу та по всій Карелії.

Рутени розмахувалися трохи довше, але вдарили могутніше. Клини двох танкових армій, як скальпелем, розсікли багаточисельну, але технічно слабо озброєну Робітничо-Селянську Червону армію і лише благання про перемир’я зупинило їх на підступах до Петербурга-Ленінграда та Москви. У результаті переговорів у Стамбулі країни Балтії отримали за своїми східними кордонами двохсоткілометрову демілітаризовану стрічку, як гарантію від раптового нападу, а Карелія возз’єдналася з братнім фінським народом. Гарантією виконання договору стали гарнізони миротворців формально нейтральної Латвії, які чомусь розмовляли достатньо зрозумілою місцевим слов’янською мовою. В результаті після місцевих виборів у серпні 1942-го року почалися заворушення під гаслом «Вся влада радам!», міліція з місцевих почала брататися з народом, а комуністичне начальство, яке відмовилося каятися перед повсталим народом, пішло пішки на схід під конвоєм...

Тому різкий хід Тернополя змусив дуже нервувати Москву, тим більше, що на уральському кордоні знову було неспокійно і від нападу на Сибір стримували лише несхвальні погляди інших держав вищої ліги, що побоювалися злиття сибірських грошей із людськими ресурсами Московії.

Та найстрашнішим у депеші був наказ повертатися в Москву. Лівшиць розумів, що тепер його доля залежить від підкилимної сутички кремлівських бульдогів, і він легко може стати офірним цапом. Тому полковник вирішив зникнути, а для того, щоб влаштуватися десь далеко і з комфортом, потрібні були гроші, грубі гроші, а не мізер, який він сховав на кількох рахунках на пред’явника. Тому хитрий єврей вирішив впарити рутену цю саму віллу. Документи нотаріус, на якого в кадебіста була ціла папка компромату за ніч зробить, а зараз потрібна