Джулія Ромуш - Батько мого друга, Джулія Ромуш

Розділ 8.2

Я зробила кілька кроків, але вчасно зупинилася. Якраз в той самий момент, коли зрозуміла, що в кімнаті разом з цим чоловіком був хтось ще. Він говорив це не мені. Стоячи практично під дверима, я затамувала подих і слухала те, що відбувалося там. Явно не призначене для сторонніх вух і очей.

 

- Аліна, не принижуйся, тобі це не йде, - почувся його гордий голос.

 

- Ти хочеш просто так взяти й припинити все те, що між нами було? - Здається, дівчина плакала. У всякому разі, її голос звучав надривно.

 

- Якби тільки це було так просто. Ти стала все занадто ускладнювати останнім часом. Саме тому нам більше немає сенсу бачитися. - По інтонації її співрозмовника я могла зрозуміти, що плювати він хотів на дівчину і її почуття. Залишилося відіслати її якомога далі.

 

- Але я тебе ...

 

- Краще не продовжуй. Що саме тобі не зрозуміло в моїх словах? Твої признання мені не потрібні, і нічого не змінять, - тепер чоловік став дратуватися.

 

- Артем! - Чесно кажучи, я її не розуміла. Ну як вона могла просити цього чоловіка про відносини? Я б, швидше за все, навпаки слізно благала його зі мною розлучитися, якби ми зустрічалися.

 

Ой, бррр, і про що це я тільки думаю? Сама думка викликала нестерпні відчуття.

 

Я акуратно заглянула в приміщення лише для того, щоб побачити, як дуже красива молода дівчина стояла вся в сльозах. Вона зробила крок до чоловіка, спробувала взяти його за руку. Але той її тільки відштовхнув.

 

Холодний, байдужий. Зневажливий. Чомусь мене це розлютило. Так і хотілося вліпити йому ляпас, аби викликати на емоції. І плювати, що я не мала до цієї ситуації ніякого відношення.

 

- Все! На цьому можеш бути вільна, - прозвучало як наказ.

 

- Я нікуди так просто не піду, - нарешті й дівчина стала показувати свій характер.

 

- Підеш, якщо хочеш, щоб на твій рахунок надійшла кругленька сума. Нумо вважаймо це компенсацією за моральну шкоду.

 

- Мені не потрібні гроші, мені потрібен ти! - Невже вона таке сказала? Дурепа, брала б гроші й бігла б від цього бездушного робота якомога далі.

 

- Не змушуй мене виганяти тебе. Май хоч краплю гідності!

 

Дівчина ще пару разів голосно схлипнула, але зрозумівши, що її сльози ніяк не пом'якшать Артема, швидко розвернулася і попрямувала до дверей.

 

Як тільки я зрозуміла, що їх розмова закінчилася, то відразу ж поспішила відійти від дверей. У метушні намагаючись зробити це якомога більш безшумно, я сама вирила собі могилу.

 

Природна незграбність проявилася в найневідповідніший момент, коли з рук випав м'яч. Той самий подарунок його синові. І він по-зрадницьки покотився прямо в кабінет Артема Придурковича...

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍