Олександра Малінкова - Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова

ГЛАВА 10

«За що він мене незлюбив?

Я ж йому нічого не зробила".

Помиляєшся!

Ти нанесла йому найтяжчу образу: ти – живе заперечення його гнилої натури».

 

Майкл.

Таткова дівчинка, маленька принцеса. Виросла в любові. Не знала самотності. Добре, чисте створіння…

А моє життя було іншим. 

Це вона бачить ілюзію. Красиву обгортку на солодкій цукерці. Тільки ці ласощі давно сточили черв’яки, які дісталися й до мого серця теж. 

Намагаюся втамувати трем. Засовую глибоко в кишені тремтячі руки, які ще п'ять хвилин тому боляче стискали її за плече. Змушували ставати навпочіпки, тремтіти переді мною. Досі пам'ятаю це  відчуття влади над нею, насолода така гостра, щемлива до запаморочення.  Страх в її очах: чистий, непідробний, живий. А зухвале, бридке дівчисько й не думало плакати, лише з викликом кидало: “Відпусти!” 

“Це мій дім!”: ще й досі бринить у вухах відлунням. 

Нізащо не повернуся в ту діру з якої забралися з матір'ю. Ратше ти звалиш звідси. А я про це подбаю!

Посміхаюся всім присутнім, “вишиваючи” по будинку з однієї кімнати в іншу. Справжні хороми! 

В кишенях до болю стискаю руки в кулаки, що нігті впиваються в шкіру. 

Я хочу сам жити так! А не щоб якийсь черговий “татусь” вказував: що мені робити, де вчитися, ким стати. Я не домашня тваринка, яку можна потягати за щоку, погладити по хребту й вказати місце, інколи насипаючи до миски корм і додаючи воду, щоб я не здох від спраги. 

Люба матуся! Надто зайнята влаштуванням свого особистого життя. Їй потрібен інший я: смиренний та тихий, мовчазний, який сидітиме слухняно в кутку. Тоді можливо мене виведуть на якесь свято “в люди”. Похизуються симпатичним “вилупком” перед подружками. Ось я відмінник, хоча знала б вона, якими хитрощами здобував ці “відмінні знання”. Та в чому я справді досяг успіху!

- Майкле, що це була за вистава? - мати боляче притиснула мене до стіни в передпокої, зловила на півшляху до моєї кімнати.

- Про що ти мамо? Я лише невинна жертва! - зображаю очі, як у того кота з популярного дитячого мультика.

Якби брехню можна було оцінювати, то в мене б була тверда п’ятірка. 

- Це все Поля! Чіпляється до мене з кожного приводу! - аж сльози в кутиках очей навернулись. Щірість вісімдесятий левел. 

- Добре, йди! - відпустила. - Потім поговоримо!

Знову начепила на своє обличчя найспокусливішу посмішку. 

- Серьожо! А я скрізь тебе шукала! - повисла на шиї вітчима.

Тьфу, зараз знудить! 

Звичайно! Я не вона! 

“Вона годувальниця, яка дбає про наше майбутнє!”: подумки процитував її нещодавні слова.

Ледве дістався своєї кімнати й зачинив за собою.

Підійшов до великого дзеркала й поглянув на себе.

Що відчуваю в такий момент?

Здогадайтеся!

Стійку відразу!

До себе, до матері, до тієї товстухи Поліни, до вітчима, до світу, навіть до праведника Данієля!

Він не я! Хоч і кажуть, що від осики не народжуються апельсинки. Занадто різні, хоч і брати! 

Дістав свою валізу й почав в ній копирсатися. Пройшовся пальцями по старим світлинам. Ось тут мені лише три роки. Вже тоді відчував нестримну самотність, яка пронизувала все моє маленьке дитяче тільце. А ще… Що всім по великому рахунку начхати на мене. 

Зате Данієль! Взірець! Найкращий учень! Мамина гордість! Біситься зараз люба маман, що увесь її контроль стікає поміж пальцями, а любий братець навіть притягнув познайомитися подружку. Наївний, невже таки повівся на вмовляння? Як і та Сонька, вирішила що рівня? Що Клара так легко погодиться на цей союз? Не для неї вона синоньку гляділа та пилинки з нього здувала! Якщо і невістка, то з мільйонним посохом! 

Дістав з закутку валізи добре приховану напівпорожню пляшку з горілкою. Жадібно відпив. Заплющив очі, відчуваючи як тепло розливається судинами. Чистий кайф.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍