Ольга Фреймут - Про любов. Школа пані Фреймут

обережно витягаєш і ретельно розглядаєш її. На жаль, на траві ця моя думка виглядає такою маленькою, такою неістотною. Хороший рибалка відпустить таку рибку, бо тільки нагулявши трохи жирку, вона стане варта того, аби її з’їли. Я не турбуватиму вас цією думкою тепер, адже якщо ви придивитеся уважно, то й самі вгадаєте її в ході моєї розповіді.

Та навіть бувши такою мізерною, ця ідея, одначе, мала певну таємничу цінність — повернена в надра думки, вона ставала дуже реальною й важливою; метаючись і завмираючи, кидаючись туди й сюди, вона здіймала такий шум і гуркіт, що неможливо було всидіти на місці. От тоді я й збагнула, що стрімко крокую через галявину. Мені навперейми негайно кинулася чоловіча постать. Не те щоб я одразу зрозуміла, що жестикулювання ошелешеного суб’єкта у фраку й вечірній сорочці стосується мене. На його обличчі відбивалися жах і обурення. Радше інстинкти, ніж міркування, виручили мене. Він був Старостою, я була жінкою. Це був моріг, там була стежка. Лише співробітники коледжу та студенти мали право перебувати тут; моє місце на гравієві. Ці думки зайняли якусь мить. Щойно я повернулася на доріжку, руки Старости опустилися, а на обличчя повернулася звична безтурботність. Незважаючи на те, що по дерені пройтися приємніше, ніж по гравію, серйозної шкоди не завдано. Єдиним звинуваченням, яке я могла висунути проти співробітників і студентів, це те, що захищаючи свій моріг, топтаний протягом трьохсот років, вони сполохали мою рибку.

Я не можу достеменно пригадати, що за ідея змусила мене так зухвало порушити правила. Дух примирення хмаринкою зійшов з неба. Бо якщо десь і мешкають духи примирення, то вони точно повинні з’являтися в чотирикутних двориках Оксбриджу таких гарних жовтневих ранків. Коли я крокувала повз стародавні споруди коледжу, бурхливість реальності наче згладжувалася. Тіло здавалося закритим у дивовижну скляну оболонку, крізь яку не міг проникнути жоден звук; розум, звільнений від контакту з дійсністю (доки знову не вирішиш прогулятися по дерну), мав повну свободу зануритися у споглядання того, що здавалося наразі доречним. Як то буває, випадкова згадка про старий есей щодо повторних відвідин Оксбриджу на тривалих канікулах наштовхнула на думки про Чарлза Лема — святий Чарлз, говорив Теккерей, прикладаючи Лемовий лист до чола. Безперечно, серед усіх покійних (я говорю так, як мені тоді думалося) Лем був одним із найкращих. Такого хочеться запитати: «Скажи-но мені, як ти писав ці есеї?». Адже в цьому він перевершує навіть Макса Бірбома. Я думаю, незважаючи на всю досконалість, це той нестримний проблиск уяви, блискавичний спалах геніальності, залишив у його есеях недолік чи недомовку, все ж додавши в них поезії. Лем бував в Оксбриджі, мабуть, років сто тому. Безперечно, він написав есей — забула назву — про один із Мільтонових рукописів, який трапився йому тут. Можливо, це був «Лікід», а Лем писав про те, як здивувало його те, що якесь слово в «Лікіді» було змінено. Думати про те, що Мілтон змінив хоч слово в цій поемі, здавалося йому блюзнірством. Це змусило мене пригадувати «Лікіда» і розважатися здогадками — яке ж слово Мільтон змінив і чому? А тоді я зрозуміла, що той самий рукопис, про який писав Лем, перебуває на відстані всього якоїсь сотні ярдів. Отож можна заввиграшки пройти Лемовими слідами — через квадратний двір, до бібліотеки, де зберігається цей скарб. Крім того, пригадала я, що й рукопис Теккереєвого «Есмонда» теж зберігається тут. Критики часто називають «Есмонд» найкращим романом Теккерея. Але вдаваність стилю, імітація вісімнадцятого століття надто помітні, якщо я не помиляюсь. Хіба що стиль вісімнадцятого століття був звичним для Теккерея. Ось аргумент, який кожен зможе навести: прочитавши рукопис, зрозумієщ, чи принесли зміни користь стилеві і змісту. Але тоді доведеться визначитися, що таке стиль і зміст, питання які… Але ось я вже й біля дверей, які ведуть до бібліотеки. Щойно я їх відкрила, як на порозі негайно виник янгол-охоронець у чорній мантії. Енергійний, сивочолий, добродушний джентльмен приглушеним голосом вибачився за те, що змушений попросити мене покинути бібліотеку. Жінки допускаються сюди тільки в супроводі членів наукового товариства або за наявності рекомендаційного листа.

Відома бібліотека залишилася абсолютно байдужою до того, що її облаяла жінка. Поважна і спокійна, вона вдоволено дрімала над скарбами, які зберігалися в її надрах. І, здається мені, що вона так спатиме довіку. Спускаючись сходами, я спересердя зареклася ще хоч раз потривожити її відлуння своїми благанням про гостинність. До обіду все ще залишалася година, і треба було чимось себе зайняти. Прогулятися левадою? Посидіти біля річки? Ранок був, безперечно, чудовий — мерехтливо облітало червоне листя, тож ні прогулянка, ні прибережні посиденьки не були б обтяжливими. Та до моїх вух долинула мелодія. То була церковна служба. Доки я минала капличку, заворожливо тужив орган. Того безтурботного дня навіть християнська печаль звучала радше як спогад про печаль, ніж як сама печаль. Навіть плач стародавнього органа був наче оповитий спокоєм. Я не хотіла заходити, навіть якби й мала право, адже цього разу мене може зупинити церковний служитель, вимагаючи, напевно, свідоцтво про хрещення чи рекомендаційний лист від декана. Але й ззовні такі споруди не менш величні, ніж зсередини. Крім того, було доволі цікаво спостерігати за тим, як збирається паства, як люди заходять і виходять, метушаться при вході в каплицю, наче бджоли біля льотка. Багато з них було в мантіях; у декого мантії були оторочені по коміру хутром; декого везли в кріслах-візках; інші, не старші середнього віку, були зігнуті й скарлючені настільки, що нагадували крабів і раків, які натужно шкандибають по піску на дні акваріуму. Доки я отак стояла, прихилившись до стіни, університет здавався заповідником, де законсервовано рідкісні види, які швидко вимруть, якщо їм доведеться боротися за життя на тротуарах Стренду. Старі історії про старих деканів і старих учителів спливли в моїй пам’яті. Колись казали, що, зачувши свист, старі професори негайно зриваються на галоп. Я саме збиралася з духом, аби засвистіти, як поважна паства зайшла до середини. Зовнішня частина каплиці залишилася. Її високі бані й шпилі, виглядали наче щогли корабля, який ніяк не зайде в гавань, освітлені й видимі на милі навіть по той бік схилів. Вірогідно, що колись цей чотирикутний двір зі своїми рівненькими газонами, величезними будівлями й навіть каплицею також був болотом, де колихалися на вітрі трави й порпалися свині. Я думаю, що табуни коней і череди волів здалеку притягли цілі вози каміння. А тоді сірі блоки, в тіні яких я зараз стою, титанічними зусиллями було встановлено один на одному; потім малярі принесли вітражі для вікон; будівничі зі шпаклівкою