Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

британську державу загального добробуту, яка вже поставала по Другій світовій, чекає доля, аналогічна долі соціалістичного експерименту у Відні після 1918-го. Почнеш із соціалістичного планування — закінчиш Гітлером чи подібним його наступником. Словом, для Гаєка урок Австрії, як і всієї катастрофи міжвоєнної Європи, зводиться до настанови: не втручайся і не плануй. Планування передає ініціативу в руки тих, хто зрештою волітиме знищити суспільство (і економіку) задля вигоди держави. Минуло три чверті століття, а для багатьох людей (особливо тут, у США) це лишається знаковим повчальним уроком XX століття.

Австрія дає стільки матеріалу, що можна мимоволі дійти взаємозаперечних висновків. Історичне досягнення місто-планувальників соціалістичного Відня не вдалося повторити у країні загалом. Зрештою, після Першої світової війни (як і сьогодні) соціалісти встановили контроль не над центральним урядом, а над муніципальною владою Відня, і саме вона успішно розбудувала знаменитий новий житловий фонд, привабливі невеликі міські комуни тощо. Для решти країни це соціальне будівництво стало символом пасток планування: саме тому, що комуни працювали цілком добре, вони додавали електоральної підтримки «євреям» і «марксистам». І тоді, під час першої кризи, про яку ти казав, — австрійської громадянської війни 1934 року, — центральний уряд (під контролем консервативних християнських партій) вишикував артилерійські гармати на пагорбах над Віднем і дослівно завдав удару соціалізму, обстрілюючи Карл-Маркс-Гоф і всі інші затишні робітничі «гофи» з їхніми яслами й дитсадками, басейнами, крамницями і так далі — дієве і вже тому ненависне комунне планування.

Саме так. За іронією, досвід Австрії — який завжди і насамперед був політичною зустріччю міської марксистської лівиці з провінційною християнською правицею, що з підозрою ставилася до Відня й усіх його діл, — піднесли до статусу економічної теорії. Неначе у Відні точилася суперечка між плануванням і свободою (а такого не було), і наче самозрозумілим є те, що перебіг подій, який призвів від планованого міста до авторитарних репресій і зрештою до фашизму, можна підсумувати як неминучий причиновий зв’язок між економічним плануванням і політичною диктатурою. Тепер, позбавлений австрійського історичного контексту і навіть історичних відсилань узагалі, цей набір припущень — імпортований до США у валізах низки розчарованих віденських інтелектуалів — пронизує не лише чиказьку школу економіки, а й усі значущі публічні обговорення стосовно курсу економічної політики для сучасних Сполучених Штатів.

До цього ще повернемось. Але перш ніж ми облишимо єврейський Відень: чи не набув австрійський урок XX століття ще й психічного виміру?

Зиґмунд Фройд з’явився саме вчасно, щоб вплинути на ціле покоління центральноєвропейських мислителів. Від Артура Кестлера до Манеса Шпербера: логічним кроком убік від молодечого марксистського завзяття стала психологія — фройдистська, адлерівська, юнґіанська, кому що до смаку. Як і сам марксизм, до якого ми ще повернемося, віденська психологія запропонувала спосіб демістифікувати світ, ідентифікувати всеохопний наратив, щоб інтерпретувати поведінку й рішення за універсальним шаблоном. А ще, можливо, не менш амбітну теорію, як змінити світ (щоправда, по одній людині за раз).

Зрештою, психологія — у цьому вона явно подібна і на марксизм, і на юдеохристиянську традицію — пропонує наратив самообману, необхідного страждання, згасання і падіння, по яких настає самоусвідомлення, самопізнання, самоподолання і цілковите одужання. У мемуарах центральноєвропейців, народжених на зламі століть, мене вражає, як багато людей (передусім євреїв) коментують новочасну моду на аналіз, на «пояснення», на категорії нової дисципліни (невроз, витіснення тощо). Це захоплення — копати глибше за поверхові пояснення, розплутувати містифікації, шукати оповідь тим правдивішу, чим більше її заперечують її ж герої, — звісно, химерно нагадує також і процедури марксизму.

Є ще одна подібність. Із фройдизму, так само, як із марксизму, можна вивести оптимістичну оповідь у трьох частинах. Замість з’явитися на світ, де власність знищила нашу природу, ми з’являємося на світ, де скоєно (чи не скоєно) якийсь первородный гріх, убито (чи не вбито) батька, вчинено (чи не вчинено) злягання з матір’ю, — однак ми з’являємося на світ, де відчуваємо за це провину, і не наділені тією природою, яку могли б мати, принаймні суто теоретично. Ми можемо повернутися до чогось на зразок того «природного» стану, якщо зрозуміємо родинну структуру і пройдемо терапію. Але як із Марксом, так і з Фройдом: не зовсім зрозуміло, якою виявиться та утопія, якщо в ній опинитись.

У фройдистській оповіді, як і в марксистському наративі, засадничою є непохитна віра у винятково успішний результат за дотримання правильності самого процесу: іншими словами, якщо ти правильно зрозумів і подолав давнішу шкоду чи конфлікт — неодмінно дістанешся землі обітованої. І самої цієї гарантії успіху досить, щоб виправдати зусилля для його досягнення. За словами Маркса, він не брався писати рецепти для кулінарних книг майбутнього; він лише обіцяв, що такі кулінарні книги будуть, якщо ми правильно поєднаємо сьогоднішні інгредієнти.

Вдамся до фройдистської термінології, щоб запитати про річ, яка здається мені вміщеною у твоїх роботах, або ж про великий розлам в історії століття: Голокост. Твоя історія Європи називається «По війні». Сама ця назва, зрозуміло, — заявка на новий етап. Але, починаючи книжку з 1945 року, ти отримуєш змогу не писати про масове вбивство євреїв. У своєму історичному доробку ти справді майже не порушуєш єврейських питань, навіть коли для них там є місце. Тож моє запитання: коли (якщо це відбулося) те, що ми тепер називаємо Толокостом, почало впливати на твоє осмислення історії?

Якщо мені дана якась особлива проникливість стосовно історії чи історіографії Голокосту, це тому, що він доволі тісно супроводжує моє життя. Я вже згадував, що був незвично обізнаним у цій темі як на десятирічну дитину. Однак мушу зізнатися, що за студентства в Кембриджському університеті в 1960-х я був до цього напрочуд байдужим — не лише до Голокосту, а й до єврейської історії загалом. Ба більше, не пригадую, щоб мене бодай трохи бентежило, коли під час вивчення, скажімо, історії окупованої Франції не було ані згадки про вигнання євреїв.

Узагалі-то я писав тематичне дослідження про вішістську Францію, але порушував у ньому питання (і вони чітко віддзеркалювали тогочасну науку), які ніяк не стосувалися французьких євреїв. У ті роки історики все ще були одержимі природою правих політик доби: яким саме режимом був Віші — реакційним, фашистським, консервативним? Це не означає, що тоді я нічого не знав про долю євреїв Франції. Навпаки. Але якось вийшло, що моя персональна обізнаність так і не об’єдналася з моїми академічними зацікавленнями, навіть у вивченні Європи. Ця тема стала центром моїх дослідницьких інтересів аж у 1990-х.

Певно, саме