Тарас Мельник - Літератор, Тарас Мельник

На полі детектив провів цілу годину, щоб переконатись у своїх здогадках. Після польової експедиції він попросив слідчого негайно відвезти його до свідків у справі. Їхні покази були в наявності, але на попередньому опитуванні задавали інші запитання, не пов’язані з романами. Потрібно було спробувати вивідати хоч якісь крихти інформації з таємного життя покійного.

Стеценка з Максимчуком зустріли батьки вбитого.

— Проходьте, — господиня запросила поліцейських. — Мене звуть Марія Костянтинівна, а це мій чоловік Олександр Валентинович.

— Дякуємо, що погодилися нас прийняти, — ввічливо відповів майор.

— Це майор Андрій Стеценко, — познайомив їх Максимчук.

Андрій сів на запропоноване місце, мовчки оглядаючи господарів.

— Ви будете розслідувати справу нашого сина? — запитав у нього господар.

Жінка ледве не розплакалася, почувши про рідну дитину. Вони боляче сприйняли жорстоку новину. Не кожному вдасться пережити таке за два тижні. Молодий письменник Олександр Сенявський, якого більше знали на порталах під псевдонімом Ерік Крафт, був їхнім єдиним сином.

— Офіційно я тільки беру справу під свій контроль, — відповів Стеценко, поглянувши на господарів. — Головним слідчим залишається шановний пан, — Він показав на Максимчука, котрий сидів поруч і кивав.

— Відкрилися нові обставини у справі, котрі потрібно з’ясувати.

— Які ще обставини? — запитав здивований батько вбитого.

Стеценко обережно поклав на стіл свій блокнот і вийняв телефон.

— Я звик записувати всі розмови з свідками, — звернувся він до господаря та його дружини. — З вашого дозволу зафіксую відповіді на диктофон.

— Головне – знайдіть нелюда, який вбив нашого сина! — не витримала жінка. — Я покину вас на хвилину? — вона раптом вийшла, не бажаючи видавати сльози.

— Давайте розпочнемо! — натиснув кнопку Стеценко. — Чим ваш син займався? Де він працював?

— Саша два роки працював у школі вчителем мови та літератури. Його вважали одним з кращих випускників філологічного факультету. Тільки останнім часом…

— Робота припинила йому подобатися? — перервав репліку Стеценко.

— Так, ви праві! — повернулася господиня. — Стосунки з керівництвом у нього не складалися. Навіть на нас не подивилися, коли його перевели працювати у забуте Богом село.

— Ви також освітяни? — запитав з ввічливості Стеценко.

— На жаль, — сумно відповів Олександр Валентинович.

— Сину подобалося працювати у школі?

— Спочатку він радів, що обрав саме цю професію. Ми на нього ніколи не тиснули, хоч мали зв’язки і могли допомогти. Він був правильним і любив сам усього добиватися. Однак таких не люблять, навіть якщо вони добре працюють.

— Саша хотів звільнитися?

— Пів року тому він вперше заговорив про це, — відповіла господиня.

— І вирішив зайнятися літературою?

— Нашого сина вразили наївні мрії! — похитав головою батько.

— Чому наївні? — поцікавився Стеценко.

— Захотів писати популярні жанри. Жахи та трилери.

— Це не відповідь стосовно наївності, — уточнив Стеценко.

Олександр Валентинович махнув дружині, щоб подала на стіл чаю. Вона зрозуміла чоловіка без зайвих слів і за кілька секунд все було готовим.

— Саша тішив себе ілюзіями, які нереальні у нашій країні, — відповів Олександр Валентинович. — Ми занадто бідні, щоб надрукувати його романи, а меценати на невідомого автора навіть дивитися не хочуть. Саша спочатку писав у видавництва, але там йому пропонували тільки сходити проти вітру.

— Зрозуміло, — вирішив піти далі Стеценко. — Де ваш син публікував свої твори? — він не бажав розкривати, що й без них знає багато інформації.

— В інтернеті, — пояснила мати. — Знайшов кілька безкоштовних сайтів, на яких молоді автори могли опублікувати свої книги, та й наважився.

— Ви читали його твори?

— Ні! — різко відповів батько. — Я не люблю таке, а дружина якось спробувала уривок і не могла після того пів ночі заснути.

— Але для нього ваша увага була на ціну золота.

— Ви розумієте, майоре…

— Жодного рядка не прочитали? — не дав сказати Стеценко.

— Ми не хотіли даремно поширювати всю цю дурню! — занервував перед тим спокійний Олександр Валентинович. — Він би тоді точно покинув роботу.

Мати у цей момент заплакала, відчуваючи свою провину.

Останні слова наштовхнули Стеценка на думку, що батьки не зможуть йому нічим допомогти. Вони не наважилися підтримати сина, тому покійний їм не довірив би жодної таємниці.

— Саша мав якихось друзів, з якими розділяв захоплення? — запитав він.

— Багато нових знайомих у нього з’явилося тільки на тих сайтах, — відповіла на запитання мати. — Саша став проводити багато часу за чатами та листуваннями, коли у його житті з'явилися портали.

— Зависнув там, як у болоті! — поскаржився батько.

— Дивного з ним там нічого не відбувалося? — продовжував Стеценко.

— Там усе дивне! Одного візиту мені вистачило для оцінки дійсності. Наче порносайт відвідав. Не зміг знайти нічого вартісного. Якісь одні тільки боси та звабники, котрі атакували мене з усіх сторін. Були ніби й звичайні романи, але вони тонули у тонах бруду та неповаги до суспільних норм моралі.

— Сина ви там не відкривали?

— Мені стало гидко від побаченого. І від того, що Саша там завис.

— Не завжди все таке, як може здатися на перший погляд.

— Мені в житті часто одного погляду вистачало! — відповів батько. — Я не хотів поширювати наївну віру сина в дурниці, в появу слави та контрактів.

— Але цим зайнялися автори з тих платформ, — додала за ним жінка.

Стеценко допив чаю і продовжив детально опитувати. Він задав ще більше десяти даремних питань, які не мали жодної користі. Поки батьки вбитого з ним ділилися своїми спогадами, у нього все більше виникало враження, що їхнє горе більше носить маску, ніж нагадує щирість. Син розчарував, не виправдав надії. Напевне, для них він помер ще з тих пір, як захотів кинути ненависну роботу.