Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

зробивши такими,

   Мав, присягнути б я міг, руку недобру якусь.

Це ж саме дерево йшло на стовпи, щоб вішать нещасних,

   Це ж — на хрести, щоб жахне діло виконував кат.

Це ж — і хрипких пугачів у похмурій тіні ховало,

[20]   А між гіллям у гнізді — яйця сови й коршака.

Я ж їм своє почуття — яке божевілля! — довірив,

   Я ж їх до любки послав — ніжне мереживо слів!

Краще б уже заповнити їх судовим пустослів’ям,

   Щоб виконавець якийсь голос на ньому вправляв.

Краще б між тих табличок їм бути, які день при дневі

   Зрошує слізьми скупар — пише видатки свої.

Не на словах я пізнав, що подвійні ви, але на ділі:

   Двійка, саме те число, не обіцяє добра.

Чим же вгамую свій гнів? Побажаю, щоб вас, мов та миша,

[30]   Старість точила гризька, віск — щоби плісню узявсь!..

13

Вже з Океану встає, полишаючи млявого мужа{46},

   Злотоволоса{47}, а день — знов колісницею мчить.

Годі спішити, Авроро! Стривай!.. Птахи хай щорічно

   Славлять Мемнонову{48} тінь у заповзятих боях.

Саме тепер насолоду б черпать у ніжних обіймах

   Милої, саме тепер, поки так близько вона!

Солодко спиться тепер, повітря вологе, прозоре,

   Пташка, вітаючи день, горлечком тонко дзвенить.

Годі спішити, немила мужам, дівчатам немила!

[10]   Росяні віжки мерщій, рожеворука, стягни!

Поки ще ти не зійшла, плавець за сузір’ями стежить:

   Обшири моря судном не навмання ж борознить.

Сходиш — і мандрівець, ще б поспав, та рушає в дорогу,

   Воїн — грізну до рук поспіхом зброю бере.

Першою ти рільника із двозубцем бачиш у полі,

   Першою ти під ярмо кличеш повільних волів.

Сонних хлоп’ят оддаєш вчителям, щоб вони при науці

   Прутом раз по раз сікли їхні долоні м’які.

Ти посилаєш на суд поручителя, де непоправних

[20]   Прикрощів кожне слівце може завдати йому.

І оборонцеві ти, і судді так само немила:

   Мусять і цей, як і той, з досвітку братись до справ.

Хай лише прялі рука відкладе веретено — про вовну

   Ще не допрядену їй ти нагадати спішиш.

Годі б уже… Але те, щоб дівчина зрання вставала, —

   Той лише стерпить, кому, видно, й не снилась вона.

Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась,

   Щоб не тікали зірки перед обличчям твоїм!

Скільки разів я бажав, щоб вітри тобі вісь ізломили,

[30]   Щоб легконогий рисак на хмаровищі спіткнувсь!

Заздрісна, не поспішай! А що син твій смаглої барви —

   Це через тебе, бо в нім — серця твого чорнота.

Чи ж до Кефала{49} воно не палало любов’ю, чи, може,

   Нині не відає світ про легковажність твою?

О, коли б міг нам Тіфон оповісти хоч дещо про тебе, —

   Вперше б ганебну таку байку почули боги.

Все ти тікаєш; ще б пак: ізсушив його вік безконечний.

   О, як зненавидів він ту колісницю твою!

Чи не гукнула б і ти, обнявши якогось Кефала,

[40]   Коням нічним: «Не спішіть! Годі-бо квапитись так!»

Я в тому винен, що муж твій охляв?.. Чи ж я тобі радив

   Брати старого? Чому ж — я маю кару нести?

Як, пригадай собі, сон юнака пильнувала Селена{50},

   Хоч і з тобою в красі легко змагатись могла.

Таж навіть Батько богів, щоб тебе так часто не зріти,

   Дві з’єднав ночі в одну, довгу, — собі догодив.

Край тут поклав я докорам своїм… Вона, мов почувши,

   Аж зашарілась, та день не опізнився, на жаль.

14

Чи не просив я тебе: «Облиш фарбувати волосся!»

   Ти — безволоса тепер, нічого вже фарбувать…

Не фарбувала б — і досі, густе, хвилястим потоком

   М’яко вкривало б воно чи не всю постать твою.

Що то за тонкість була! Гребінцем не сміла торкнутись —

   Жовтий серієць{51} хіба витче тканину таку;

Ніжкою вправний павук хіба виснує десь під трухлявим

   Сволоком нитку таку, що ледь угледиш її.

Колір волосся твого, хоч ні темний, ані золотавий,

[10]   Все ж наче змішаний був — зблискував цим, як і тим.

Барви такої по вогких долах горбистої Іди

   Кедр буває гінкий, як обідрати кору.

Ще ж і слухняним було, укладалося сотнями хвильок,

   Жодного болю, згадай, не завдавало тобі.

Не обривалось, хоч як не чеши, хоч як не приколюй, —

   Служка, було, й при мені вправно вкладала його,

Й ти не вихоплювала їй з руки (а бува таке) шпильки,

   Щоб уколоти її — гладко-бо зачіска йшла.

Вранці, бувало, напівлежить на багряному ложі

[20]   (Ще не чесали її) в сяйві волосся свого —

В тій непідробній красі, неначе вакханка фракійська,

   Що відпочити лягла десь на м’якій мураві…

Хоч те волосся — ніжність одна і легкість пухова,

   Скільки зазнати йому, бідному, мук довелось!

Як терпеливо щодня те волосся вогонь і залізо

   Зносило, щоб усьому бути в дрібних завитках!

«Як ти волосся таке, — я картав тебе, — можеш палити!

   Гарне воно й без вогню, зглянься, жорстока, над ним!

Геть із залізом, вогнем! Чи такому волоссю — горіти?

[30]   Шпильку візьми-но — й саме, де приколоти, навчить!»

От і не стало його! А таким, як було воно в тебе,

   Сам Аполлон би пишавсь, Вакх похвалявся б таким.

Я порівняв би з ним те, що його в іще мокру долоню

   Гола Діона{52} бере — на полотні маляра.

Що ж побиватись тепер? Нема вже його і не буде!

   Тож у люстерко