Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

—  Он як? — здивувалася білявка. — Що ж, схоже, не всі чоловіки дурні. Молодець. Бути тобі командиром.

— Скажи, пані... А що з хлопцями? Вони отямляться?

—  Не хвилюйся. Ще кілька хвилин і всі встануть. Навіть голова боліти не буде... — потім повернулася до мене і заклично помахала рукою. — Гей, красунчик! Дорога вільна. Пішли, ведмідь чекає! Та й я, поки цілувалася, дещо цікаве для тебе придумала. Хочу скоріше правом переможця скористатися.

— Удачі, пане, — підморгнув мені корчмар. — Покажи їй, де раки зимують. Нехай не вважає, що всі такі тюхтії, як ці селюки. Я буду за тебе кулаки тримати.

—  Спасибі. Я постараюся...

Відповів впевнено. Хоча, якщо бути до кінця чесним, нічого подібного не відчував. Залишалося сподіватися, що той, в кого я перетворився, зуміє мені допомогти. Тим самим зберігаючи нам обом життя в сутичці з ведмедем і не віддаючи на поталу примхам амазонки.

— І ще... — корчмар задумливо потер перенісся, ніби не міг остаточно вирішити — казати чи ні. — Ви навпростець не лізьте. Це... — він показав рукою на дерева, що здіймалися глухою стіною приблизно в півтораста кроках на захід. — Це ще не ліс. Гайок... А позаду пара ярів. Болотистих... замучать повзати. Ви, он по тій дорозі йдіть, — тицьнув пальцем набагато правіше, чи не перпендикулярно потрібному напрямку. — Вона вас до узлісся і виведе... Не скажу, що набагато швидше, але зате не втомитеся.

— Дякую...

— Нема за що... — корчмар сунув руку під прилавок і витягнув звідти невелику баклагу. — Ось. Тримай... Потім відніму. З нагороди.

Не зрозумів? Що за атракціон небаченої щедрості? Я не параноїк, але червонопикий здоровань ні краплі не схожий на добру фею.

— Якщо мені і в четвертий раз дякувати доведеться, вибач — не повірю... Ми знайомі?

— Гм... — невизначено знизав плечима той і істотно притишив голос. — Якщо ваша високість не зволить упізнавати Карла, то і я теж з відкритими обіймами не лізу. Мало які у вас можуть бути справи... як це... інкогніто.

— А-а... он воно що. Зараз, зараз, мила! — крикнув амазонці, що вже нетерпляче поглядала на мене. Войовниця вже встигла надіти шолом і обвішатися іншою зброєю. Виявилося, у неї ще й спис був. — Тільки дорогу коротшу дізнаюся. Господар каже, що там за тими деревами яр глибокий, і щоб ми йшли в обхід.

Леонід кивнула і присіла на пеньок. Мовляв, розумію, це важливо, не поспішай.

А я знову повернувся до шинквасу.

— Вибачай, Карле. Я не навмисне... У мене щось з пам'яттю. Аристарх каже, через смерть батька. Сподіваюся, незабаром пройде. Ну, а ні — познайомимося заново. Ммм... А я тобі, випадково, нічого не винен?

— Жартуєте? — підняв брови той машинально, але усвідомив сказане і зробив обличчя більш відповідним до обставин. — Це я ваш боржник. До кінця віку. Якби не заступництво вашої високості, то під цим дубом не корчма б стояла, а я на одній з гілок бовтався. Хоча, до сьогоднішнього дня вже б і кісточки вороння розтягло.

— Ого, навіть так? Не пам'ятаю, але радий, що допоміг. Гаразд... Повернуся з полювання — побалакаємо ще. Схоже, мені багато чого належить дізнатися чи ... згадати.

Розвернувся йти. Але корчмар гукнув ще раз.

— Тоді ось що. Якщо ваша високість і справді втратили пам'ять, то насмілюся нагадати... По дорозі до лісу млин занедбаний побачите. Пройдіть повз. Навіть якщо щось почуєте. Недобре місце.

— Я зрозумів тебе, Карле. До зустрічі... І ще — запитати хотів. Ти ведмежатину готувати вмієш? Десь чув, що немає нічого смачнішого за запечені на вугіллі ведмежі лапи.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно