Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

– Па-па! – пролунало крізь сміх!

Ввечері, виходячи з карети, я як завжди, захоплено роздивлялась замок сім'ї Глорі, хоча, бачила його вже тисячу разів.

Побудований з білого магічного каменю, із гострими вежами й статуями драконів перед входом, він зачаровував.

Широкі під’їзні доріжки і сад-лабіринт. Скільки ж разів ми «губилися» в ньому з Глорі, щоб здихатися гувернерок, влаштовували пікніки, бігали навипередки по коридорах замку.

Наче все це було зовсім недавно, але водночас давно.

Біля дверей гостей зустрічав дворецький.

– Добрий вечір панно Ельвіро, раді вас сьогодні бачити!

– Добрий вечір, Уілл, як ти? – я посміхнулася.

– Дякую, панночко, чудово.

В просторому холі вже зібралось багато гостей, декого я знала, але було й немало тих, кого ніколи не бачила. Напевно, друзі батька Глорі – він відомий дипломат.

Роззирнулася і побачила, як крізь натовп до мене іде подруга.

– Привііііт! Ти все ж таки його наділа, молодець!

– Ти теж дуже гарна!

На ній була смарагдова сукня у стилі антик. Довга, пряма, на одне плече зі шлейфом.

– Ще б пак! Річард тут, ходи, познайомлю вас, але тут така річ з'ясувалось, здається, він дуже добре знає Себастіана, вони, навіть, товаришують.

– Може й так, ти ж в курсі, що Себастіан мене ні з ким зі своїх друзів або знайомих ніколи не знайомив.

– Так, просто кажу, щоб ти знала, бо Річард в якомусь ідіотському захваті від твого брата. А ось і він!

До нас наблизився приємний блондин середнього зросту. Великі голубі очі з довгими віями, прямий ніс і чуттєві губи, одним словом – гарний.

Я повернулась до Глорі і підморгнула, поки він не бачив. Вона хіхікнула.

- Річард познайомся, це моя найкраща подруга Ельвіра Штайн, Ельвіро, а це Річард Ембер, мій троюрідний, а то і більше «юрідний» кузен.

Юнак посміхнувся.

– Дуже приємно. Глорія права, ми не дуже близькі кузени. Я багато про вас чув, – він глянув на Глорі, – і бачу, що ви дійсно дуже мила.

– Ельвіра зведена сестра Себастіана Сольє

– Справді!? – здивувався він – Вибачте, та, здається, я ніколи не чув про вас від Бастіана, певно, він вас охороняє від своїх друзів. – він широко всміхнувся.

Авжеж, фиркнула я подумки.

Гостей ставало дедалі більше, ми теревенили, а потім, я пішла за якимось напоєм, аж раптом, хтось торкнувся мого плеча.

Повернулась і побачила Еріка Рота. Високий, але не такий як Себастіан. У чорному класичному костюмі і сорочці, які ще більше підкреслювали його вогняну шевелюру й зелені очі.

– Добрий вечір, чарівна панно! Ви сьогодні дуже гарна, Ельвіро, хоч і без квітів у волоссі. – посміхнувся і поцілував мою руку. Як ваша нога?

– О, доброго вечора, пане Еріку!

– Просто Ерік, якщо ви не проти.

– Гаразд, дякую. З ногою все в порядку, ще раз спасибі вам за порятунок.

– Ну, що ви! Я не міг залишити в біді таку красуню, обіцяєте мені сьогодні танець?

– Чом би і ні? Буду рада!

– А тепер, прошу мене вибачити. – він вклонився і пішов до групи магів, які щось палко обговорювали.

Потім почалася вечеря і танці.

Мене багато хто запрошував на танець, але здебільшого, незнайомці. Що ж, і не дивно, я перестала бути завидною нареченою після свого балу.

З Еріком ми танцювали двічі, після другого танцю він запропонував вийти на балкон подихати свіжим повітрям, я не заперечувала, в залі справді було задушливо.

На балконі крім нас нікого не було, внизу темнів сад, теплий вітерець приємно охолоджував шкіру.

– Хочете принесу нам щось випити? – запропонував він.

– Ні, дякую, краще розкажіть щось про себе. – попросила.

– Навіть і не знаю, що було б вам цікаво, ви, напевно, вже зрозуміли, що я викладаю в академії, Магічні Потоки мій предмет. До того працював у експериментальній лабораторії. Не буду казати, що там робив, це секретно. – він посміхнувся і взяв мене за руку.

– Ну, а ви, Еллі, можна вас так називати? Чим ви займаєтеся? Що вас цікавить у житті?

– Ви вже назвали, – я знизила плечима, але руку не забрала, – цікавить мене все те, що і всіх дівчат мого віку: сукні, бали, ну і трохи навчання.

– Чомусь мені здається, що ви не така проста, є в вас щось таке, – він зупинився, ніби підбирав слова – що мені подобається.

Я відчула, що червонію. Не треба було йти з ним одній!

Не те щоб він був мені неприємний, навіть навпаки, але я бачила Еріка другий раз у житті!

Ідіотка! Подумки відвісила собі ляпаса.

Немов відчувши мою збентеженість, Ерік сказав:

– Не бійтеся мене, я не зроблю вам нічого поганого. – він нахилився і поцілував тильну сторону моєї руки. Від цього дотику на спині сироти поставали.

– Я не боюся, просто, зовсім вас не знаю.

– Що ж, – він випустив мою руку – це легко виправити,  до того ж я впевнений, що побачу вас в академії, чи не так?

– Можливо. – не стала заперечувати.

На щастя, він не почав мене розпитувати далі, а повів назад.

Вже підходячи до зали, я ніби шкірою відчула, що хтось за мною спостерігає, озирнулась і побачила Себастіана біля головного входу. Він насмішкувато відсалютував мені. Я відвернулася.

– Еллі, все в порядку? Ви знаєте цього чоловіка? – запитав Ерік.

– Так, я знаю його. Це мій зведений брат, Себастіан Сольє. Повернімось до зали, прошу вас!

Решту вечора я вже не могла розслабитися, мені ввижалося, що десь у натовпі Себастіан стежить за мною. Я, звичайно, розуміла, що це дурниці, та мені не сподобався важкий погляд яким він мене оглянув.

І як виявилося, я була не така вже не права.

Попрощавшись з усіма, сіла у карету і ледь не заверещала, але мені затулили рота.

– Тихо, не кричи. – почувся знайомий голос і спалахнув ліхтарик.

– Якого біса, Себастіане!? Ти хочеш, щоб я посивіла, чи як? Чому було одразу не сказати, що ти тут?