Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

більше дружина. Поруч із Валентином Максимовичем жінки, якщо не брати до уваги нашу маму, надовго не затримуються.

6

Ніякою Людмилою вона не була.

Звали її Наталя Орлова, а народилася вона на околиці Пітера в тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмому. Її мати, теж Наталя, досвідчена лікарка-педіатр, тільки в тридцять сім років із труднощами змогла виносити й народити єдину дитину.

У непевний час змін, коли їй виповнилося шість років, батько відвіз їх з матір’ю в Україну. У Луганську жила рідня по дідовій лінії – двоюрідні брати, теж Орлови. Там він разом із братами закрутився в якомусь торговельному бізнесі, бо дружина довго не могла влаштуватися за фахом, а гроші від продажу пітерської квартирки скоро скінчилися. Батько мав золоті руки, все життя працював на станції техобслуговування, а тут мусив викручуватися по-всякому.

Коли вона перейшла в третій клас, осіннього ранку батька разом зі старшим із двоюрідних братів розстріляли невідомі за п’ять кілометрів від прикордонного переходу з боку Росії. Орлови везли звідти товар і зупинилися перекурити й випити кави на узліссі. Стояв початок жовтня, брат сунувся в лісочок пошукати опеньків.

Тут їх і накрили.

Потім вона жила з матір’ю. Наталя-старша працювала, а вона, щойно закінчивши школу, відразу вступила в луганський універ на айті-технології. Дядько Андрій (в іржавому «фольксваґені» його не було, тож лишився живим), затятий холостяк, згодом завів невеликий меблевий магазинчик. Він і подарував їй комп’ютер. Дядько намагався залицятися до мами, але без помітного успіху. Після загибелі батька заміж мати більше не хотіла. Хай там як, Андрій Петрович їм завжди допомагав, і їй іноді навіть ставало жаль його – симпатичного телепня з винуватими темно-карими очима та великими м’якими руками у вічних саднах. Ще вона ніжно любила вдову дядька Микити – чорноволосу красуню тітку Люсю. Але через рік після похорону тітка вийшла заміж і разом з новим чоловіком, трьома дітьми та свекрухою відбула в Ізраїль. Чоловіком її став слідчий на прізвище Гітович – той, що й вів справу про вбивство братів Орлових. Тьотя Люся на цьому світі нікого й нічого не боялася, тому спробувала взяти у свої руки бізнес покійного Микити, але умовляння слідчого й заміжжя переважили. Усе нажите було продано, фірма перейшла у власність людини, що близько стояла до прокурорських, кримінальна справа попливла в архів.

Можливо, Наталя й назвалася її ім’ям лише тому, що потребувала якоїсь опори, хай навіть уявної. На тій запльованій платформі Люся Гітович просто відсунула б плечем цього Валентина й незворушно піднялася б у вагон. А вона продовжувала стояти біля дверей тамбура, жалібно зазираючи провідникові у вічі, немов шолудива собачина.

І він миттю все про неї зрозумів, психолог сраний. Як же це вона, бита-перебита, не розгледіла й сприйняла його за зовсім іншу людину? Певно, їй будь-що треба було здолати цей останній відрізок шляху до Анюти, а сил уже не залишалося ні на що. Скінчилися гроші, їжа, розрядилася старенька «Моторола», і вона навіть не могла зателефонувати й заспокоїти маму, виразно пояснити, чому не повертається до Луганська, а їде в Харків до якоїсь там Ганни Грушко, що відсиділа за дрібне розкрадання в одній з нею колонії.

Андрій Петрович забрати її не зміг – за тиждень до закінчення її строку мама зателефонувала й повідомила, що він лежить у гіпсі. Але Наталя того разу твердо сказала матері, що вдома з’явиться місяців через три, не раніше, але щойно вийде з колонії, одразу зв’яжеться з нею.

Пояснювати причину не було бажання. Тому, вийшовши за ворота ВТК, насамперед Наталя зателефонувала додому. Мама розплакалась і стала кричати в мікрофон: «Сонечко моє, що ти вигадала? Де перебуваєш? Ану вертайся, не добивай мене…» Наталя саме стояла на автостанції, і пояснювати під прицілом чужих очей їй було ні до чого. Вона пробурмотіла в слухавку: «Я пізніше передзвоню, мамо», – а коли ввечері, перед тим як пересісти з одного рейсу на інший, зателефонувала знову, то почула: «Ну навіщо тобі десь намагатися влаштуватись? Устименко обіцяє, що вони відразу візьмуть тебе на колишню посаду. Ти просто не уявляєш, скільки він зробив, щоб тебе звільнили достроково…»

Устименко був завідувачем відділенням банку, у якому вона раніше працювала, він же її й посадив.

Тоді вона вимкнула телефон, проте наступного ранку, замість того, щоб остаточно порозумітися з матір’ю, здуру набрала номер Анюти. Та з радощів пробалакала чи не пів години, обнуливши її рахунок і посадивши батарею. Зате тепер у Наталі були дві речі: точна адреса подружки і надія.

Залишалося дістатися до Харкова.

Вона закінчила інститут у двадцять два й одразу ж знайшла непогану роботу – стали в пригоді знання Excel і Powerpoіnt, а також здатність швидко аналізувати ситуації. На жаль, у власній ситуації вона розібралася тільки тоді, коли вже було запізно.

До її обов’язків спочатку належало консультування клієнтів щодо пропонованих продуктів і послуг та допомога в роботі з системою електронної черги. Банк звався експортно-імпортним, але в їхньому відділенні левову частку складали операції з пенсійними рахунками та пов’язаними з ними депозитами. Решта, з погляду керівництва, була необов’язковим доповненням. Тому їй постійно доводилося возитися з буркітливими, підозрілими, тяжкими на розум старими, але це з надлишком компенсували зарплата, надбавки і ще деякі гроші, що капали на її карту.

Усе завалилося в лічені дні, коли слідчі органи ні з того ні з сього почали фронтальну перевірку у відділенні. Наприкінці тижня її заарештували, потім, допитавши, випустили під підписку – до суда. І тільки набагато пізніше, уже в колонії, вона остаточно розібралась у всьому й зрозуміла, із якою ницістю її кинули.

На першому ж допиті вона поривалася все пояснити слідчому – очкарикові-задохлику. Той, здавалося, слухав уважно й небайдуже, однак коли запитав: «Тож і ви одержували відсоток?» – Наталя замовкла. На ті гроші нарешті одягли і взули маму та залатали діри в господарстві. До наступної зустрічі зі слідчим Наталя ретельно готувалася, вирішивши стояти на своєму – адже вона цілком довіряла начальству. Але тут виник адвокат, найнятий банком для майбутнього процесу, і все покотилося за іншим сценарієм. Цей пан не приховував, навіщо Устименко послав його до неї. І аргументи в нього були непробивні. «Вас, дівчинко моя, ніхто не вважатиме лиходійкою, – адвокат простяг їй стерильно чистий носовичок, щоб вона витерла мокрі очі.– У суддів теж є діти й онуки. Молодість часто помиляється, за це суворо не карають. Одержите щонайбільше три-чотири роки…»

Наталя заціпеніла