Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

секондгендівської футболки. Тільки піднапружившись і придивившись, можна було розпізнати жіночу особину, і то досить молоду. Жодних натяків на косметику, із прикрас – три срібні кільця в мочці лівого вуха.

Валентин, легенько підштовхнувши Марту до столу, сказав: «Сідай, знайомся. Це моя колега Людмила… Людочко, це племінниця Марта, я тобі про неї розповідав…»

Марта кивнула й відвела погляд від гості,– та, мабуть, з’явилася в оселі, поки вона спала.

Увійшла Олександра і влаштувалася на звичному місці – на чолі столу, скоса поглядаючи на оту Людочку. Марта потяглася до столу, нашвидкуруч зібрала в тарілку данину: хліб, шинку, сир, огірок і кілька маслин – та підвелася. Наостанок прихопила баночку «пепсі».

– Ти куди? – сердито запитав Валентин. – Сашо, ну що це таке! Знову ці її фокуси…

– Нехай їсть де хоче, – примирливо мовив Федоров.

Коли Марта зникла в себе, Валентин заклопотався навколо дівчини, яка сиділа весь цей час нерухомо, дивлячись в одну точку. Він потягнувся до пляшки, розлив вино й театральним жестом підняв келих.

– Сергійку, Сашенько! Дорогі мої, я зустрів свою долю… Ми з Людою вирішили одружитися!

Дівчина не ворухнулася.

– Сьогодні зустрів, чи що? – не приховуючи іронії, запитала Олександра. – Якось це в тебе все… раптово… Ну що ж, ми за тебе раді.

Валентин трохи обійняв дівчину за гострі плечі, відпустив, сунув їй під ніс тарілку й виразно шепнув: «Ну випий же, мила, і поїж, будь ласка…»

– Звідки ви родом, Людо? – Федоров спробував розрядити напругу, яка не спадала. – Якщо, звісно, не секрет.

Вона відповіла, назвавши якесь містечко в іншій області. Помовчавши, додала, що тепер живе тут, батьки далеко, школу закінчила чотири роки тому, однак вступити нікуди не вдалося… Голос у нареченої Валентина виявився приємний, низький, оксамитовий і, незважаючи на підліткову зовнішність, ледь хрипкуватий.

– Ми познайомилися, – жуючи, втрутився Валентин, – цілком випадково… у Люсі це був перший рейс після курсів провідників резерву, а напарник мій потрапив до лікарні. З виразкою, знаєте, не до жартів. От до мене й відрядили Людмилу. Хвилювалася, звісно, дівчинка, але впоралася чудово. Правду я кажу? Ти їж, їж, не соромся…

– І коли ви… м-м… збираєтесь одружитися? – Олександра спідлоба глянула на молодшого брата.

– Валентин Максимович пожартував, – червоніючи, промовила Людмила. – Ми нічого такого не обговорювали… Усе, дякую. Я вже сита.

– Я теж. Прикури й мені, Сергію, – Олександра перевела погляд на дівчину, узяла простягнуту чоловіком сигарету й глибоко затяглася. – Щось я вас, Людмило, не розумію. І тебе теж, Валику.

– Річ у тім, що я винаймаю квартиру за містом, і Валентин Максимович запропонував мені пожити у вас кілька днів… У проміжку між рейсами.

– Людо, я тебе прошу – побудь поки що в моїй кімнаті,– метушливо перебив Валентин. – Я до тебе дуже скоро. Ще вина?

– Ні. Добраніч. – Дівчина неквапливо склала серветку.

Валентин підвівся, щоб пропустити її до виходу з кухні. Зненацька Людмила виявилася високою, вищою за нього на пів голови. Примружившись, він простежив, як вона йде коридором, злегка погойдуючи худими стегнами й звісивши тонкі руки вздовж тіла, і знову сів за стіл.

– Не розумію, Валику, навіщо ти влаштував цей спектакль? – обурено промовила Олександра, притишивши голос.

– Не заводься, сестричко, нема чого.

– Ця Людмила… вона й справді твоя… напарниця?

– У всіх розуміннях. Вона ж сама сказала… І взагалі – яке це має значення? Сказано – наречена, і крапка… Розумна дівчина, з нею приємно спілкуватися… – Він явно починав нервувати. – Що тобі знову не так?

– Ну, я пішов, – Федоров підвівся. – Зазирну до дочки.

– Іди вже. Ми тут самі приберемо. – У тоні дружини не було жодного натяку на благодушність. – У Марти зранку тренування. Скажи, щоб негайно лягала.

Щойно вони залишилися вдвох, Олександра зміряла брата важким поглядом і процідила:

– Ну?

– Що конкретно тебе цікавить?

– Звідки взялася ця… бритоголова? Де ти її підчепив?

– На станції Завасине. Знаєш таку? Три хатки, десяток гусей, бруд по коліно і п’яний сторож на вихідній стрілці. До райцентру чотирнадцять кілометрів путівцем. Стоянка півтори хвилини.

– Ніколи не чула. Тобто не провідниця?

– Слухай-но. Дівчисько без роду-племені, щойно з колонії. Без грошей і житла. Стояла вся в сльозах біля мого тамбура, бо жоден козел у потязі не хотів її пустити. Голодна, з тоненьким наплічником. Я їй гроші суну, а вона: «Громадянине начальнику, візьміть до міста, я вам вагон вимию…»

– Пожалів, отже?

– Пожалів, – кивнув Валентин, розслабляючись від того, що Олександра впокорилась і тепер проковтне все. – Хто б не пожалів таку гарну дівчину?

– Навіщо ж ти затіяв ідіотський театр? Не попередив? Невже б я не зрозуміла?

– Тебе не було весь вечір. І чоловік твій з’явився тільки годину тому. Кого попереджати? Я з Людою на вокзалі попрощався, дав про всяк випадок свій телефон. У неї тут якась подружка, вийшла на пів року раніше, до неї вона й поїхала. Та не зрослося – подружка виявилась у від’їзді… Ну й зателефонувала сюди. Я кажу – приїзди. Тут ми їй зліпили нашвидкуруч біографію…

– Вона житиме з тобою? Отут?

– Тимчасово, Сашо, поки що.

– Але ж ти працюєш! – перебила Олександра. – Тебе немає вдома по кілька діб!

– У мене три вільні дні. Спробую через Фролова влаштувати її в управління дороги, хоч прибиральницею. У них є гуртожиток для персоналу. Усе буде окей. – Валентин усміхнувся. – Може, й справді ризикну одружитися.

– Уперед, – сказала Олександра, згрібаючи посуд зі столу. – Нема заперечень. Тільки вже будь ласкавий, перебирайся разом із молодою дружиною прямо у ваш прекрасний гуртожиток…

Федоров мимоволі продовжував прислухатися до того, що відбувалося в кухні. Поки що все йшло начебто мирно. Буря так і не вибухнула. Коли звідти долинули мирний дзенькіт посуду, який збирають, і плюскіт води, він широко позіхнув і глянув на дочку.

Марта саме заштовхувала кулаками подушку у свіжу наволочку.

– У тебе все готове на завтра? – запитав він.

– Так, тату, – відповіла вона.

– І як тобі плани твого дядька?

– А ви повірили? – Марта обернулася й тепер дивилася на батька без тіні усмішки. – Іди спати й забудь усе, що він тут наплів. Ніхто йому не потрібний, тим