Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

твій батько знов у відрядженні, тобі допоможе вимити голову дядько, і без витребеньок, будь ласка. Я просто дивуюся, що з тобою робиться, коли ти бачиш ванну! Ти, Марто, вже велика дівчинка, могла б і сама скупатися».

Ніхто з них і гадки не мав про те, який глибинний, ні з чим не порівнюваний жах вона відчувала перед тим, від чого неможливо захиститися…

Марта продовжувала чекати, прислухаючись, доки раптово, немов саме собою, не спалахнуло світло. У дзеркалі відбилося щось непривабливе: руде, з переляканими очима, скуйовджене, довга шия в гусячій шкірі.

Вона взяла щітку, пригладила мокре волосся, щільніше загорнула халат і вийшла.

Валентин тупцював у кухні, гугняво наспівуючи під ніс. Вона клацнула вимикачем і подалася на балкон у кімнаті батьків, де стояла сушарка. Раптом Валентин опинився просто за нею і перед самими дверима схопив за плече.

– Пусти! – Вона спробувала була струсити чіпку клешню, та не вийшло.

У принципі, Валентин був не набагато вищим за неї, хоч і набагато сильнішим. Підлаштувавшись, можна було б і врізати вуйкові, але вона не хотіла його бісити, бо не знала, що з того може вийти.

– Куди всі пропали? Де твоя мати? Чому досі не повернулася?

– Уявлення не маю. Прибери руки!

– Я готую вечерю, дитинко. Привіз нам дещо смачненьке…

– Ну то й що? – Марта сіпнулася, вивільняючись, і повернулася до нього.

– Ти так швидко ростеш. Скоро від нашого маляти не залишиться й сліду.

Її знову занудило. Марта покосилася в бік кухні.

– Там щось горить.

– Ох, дідько, справді… Зовсім забув, – заметушився Валентин. – Коротше, чекаю тебе до столу…

І так буде повік. Бо він і не збирається залишати їхній дім. Від нього чомусь завжди відгонить вагоном, вугіллям, засаленими простирадлами, хоча за натурою він чепурун. І ще чимсь мерзенним, що годі описати.

Прихопивши в передпокої сумку, Марта вирушила у свою кімнату й тільки тоді виявила новісінький замок у дверях. Не якусь там непевну засувку, а справжній замок, компактний і надійний на вигляд, з кулястою латунною ручкою, у яку зсередини вставляється ключ.

Одним рухом вона захлопнула за собою двері, повернула ключ і сунула його в кишеню халата. Буквально через півхвилини з того боку пролунав стукіт кісточками пальців. Марта зловтішно посміхнулася. Їсти хотілося до кольок.

У сумці знайшовся пакет із яблуками – білий налив, дачний, шматок підсохлої кулеб’яки, запакований у пергамент, і якась зелень. У двері знову шкреблись, але рот у неї був набитий, і Валентин не отримав навіть мукання.

Після їжі Марта змахнула крихти зі стола, викинула недогризок яблука у вікно і, не гасячи світла, вляглася в халаті поверх старого картатого пледа, попередньо відсунувши стос чистої постільної білизни до стіни.

Нарешті спокій…

Прокинулася вона від нового стукоту у двері. Голос батька мовив:

– Марточко, пусти мене, будь ласка!

– За-а-араз, татку! – Марта позіхнула, намацала ключ у кишені й босоніж прочалапала до дверей.

– Ну, як тобі? – спитав Федоров з порога, кивнувши на замок. Він був трохи захмелілий. – Довелося повозитися чимало…

– Дякую, чудово. Заходь.

Перш ніж захлопнути двері, Марта визирнула. Ні звуку. «Невже забрався?» – подумала вона та обернулася до батька. Федоров уже сидів, розвернувши стілець спинкою до письмового стола, з блаженним виразом на обличчі.

– А де мама?

– Не знаю, – відповіла Марта без подробиць.

– От і Валентин не в курсі,– зітхнув Федоров. – Щось загуляла наша Олександра Максимівна…

– Ти що, випив? – з подивом запитала вона.

– Та крапелиночку, Марто. Клянусь! Але якби ти знала, кого я сьогодні випадково зустрів! Через двадцять років!

– І кого ж? – Вона забралася на ліжко, сунула подушку під спину й закутала ноги полами халата.

– Олексія Гаврюшенка, однокласника. Не можу в голові вмістити! Ми шість років за однією партою просиділи. Він тепер персона. Заправляє слідчим відділом у міській прокуратурі.

– Он як? – Марта нишком позіхнула, прикривши рот долонею. У животі підозріло загурчало. Зараз би бутерброд. Вона прислухалася до звуків із кухні.– Поспілкувалися?

Батько захопився:

– Думаєш, ми не мали про що поговорити? Адже обидва вступали до того самого інституту – юридичного. Було таке. Я не пройшов…

– А як ви з мамою познайомилися? – розсіяно перебила Марта. – Ти ніколи не розповідав.

– Елементарно. Твоя мати щойно закінчила медучилище і прийшла працювати в лікарню. Ми там саме монтували рентгенівський пристрій, а потім…

Федоров чомусь обірвав себе на півслові.

Марта однаково слухала неуважно: у коридорі по той бік дверей нетерпляче походжав Валентин, тиснучи лінолеум пласкими ступнями в домашніх шкіряних туфлях. Цю його ходу з шарканням ні з чим не сплутаєш. Нарешті двічі постукали. Вона уривчасто кинула «так». У щілину проліз материн брат і звичним своїм єлейним тоном покликав їх обох у кухню.

– Ти йди, тату, – сказала Марта, коли Валентин вийшов. – Мені треба переодягтися.

Федоров квапливо вийшов, клянучи себе на чому світ стоїть. Мало сп’яну не обмовився, як переконував дружину завести дитину і чим те скінчилося. Довелося податись у ванну, сполоснути розпашіле обличчя й хоч трохи привести себе до ладу. Телефон у передпокої та його мобільний тупо мовчали, у квартирі плавилася напружена тиша.

Думка про те, що вже не перший рік поспіль він проводить свою відпустку геть нездарно, майнула в нього тієї миті, коли Олександра, відімкнувши своїм ключем вхідні двері, ступила в передпокій, а зі своєї кімнати з’явилася дочка.

– Привіт, мамо! – вигукнула Марта. – Чого це ти…

– Сашо, – перебив її раптово виниклий на порозі кухні Валентин, – ну де ж ти блукаєш?

– А що сталося?

– Та нічого особливого.

– Тоді які претензії?

– Немає претензій. Ти голодна?

– Ще б пак.

– То до вечері…

Це була їхня персональна манера спілкування. Олександра навіть не розсердилася. Скинула з набряклих ніг босоніжки, повісила сумочку і, нібито не помічаючи Марту, подалася мити руки.

Стіл у кухні був накритий наче для парадного бенкету.

Пляшка вина зі строкатою етикеткою, п’ять тарілок із сервізу, згорнуті кувертами серветки, кришталеві келихи. Тонко нарізана шинка, іспанська салямі, маслинки, огірочки-корнішончики… Марта завмерла на порозі.

Спиною до кухонного вікна ніяково переступав з ноги на ногу батько з сигаретою в руці, а поруч на табуреті проглядалася досить жалюгідна, стрижена майже під нуль істота. Гола худа шия теліпалася в розтягнутому вирізі