Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Може, – усміхнулася вона. – Подобається рулет?

– Ще б пак! Ти в мене майстриня… і не тільки в цьому.

– Твоє здоров’я. – Інна Семенівна підставила келих, аби чоловік хлюпнув коньяку, і подумала: «Зараз. Потім не підступишся».

Поки Савелій Максимович енергійно жував дольку лимона, вона, ніби без зв’язку з усім іншим, промовила:

– Олександра їздила зі мною до ветлікарні. Дуже допомогла.

– М-м, – невиразно промукав полковник. – І що?

– Чому ти не хочеш покликати Валентина?

– Це Сашка вже навіяла тобі у вуха? Ми ж із тобою все вирішили, давно й остаточно!

– Я нічого не вирішувала. Ти диктував, а я складала список. Хто в нас голова родини? Я можу радити в усьому, та не в тому, що стосується твоєї рідні, Савелію!

– Я так вирішив. Крапка. – Полковник почервонів і набичено втупився в дружину. – Ти вже все забула, га?!

– Тільки без крику, любий. Поговорімо спокійно. – Інна Семенівна зітхнула. – Пам’ять у мене в порядку. Однак минуло стільки років… Ти хочеш і з сестрою порвати? Тоді навіщо ми сюди їхали? Ближче до рідних – це не твої слова?

– Ти сама знаєш навіщо…

– Будь послідовним, Савелію. До Білорусі ти не схотів, подавай тобі Україну, тут, мовляв, є де розвернутись… А от не з’явиться на твій ювілей рідня, тебе ж і запитають: а де, шановний Савелію Максимовичу, ваші єдинокровні?

– Дурниці верзеш. Кому на фіг вони здалися?

– Та тому ж Шерехові. У нього в селищі все під контролем, ти ж у курсі. І йому далеко не байдуже, хто тут у нього під боком. Ти що, не звернув уваги, як він випитував тебе про рідню? Хто та що, та що поробляють, та чи є діти… Хочеш підтримувати з ним стосунки? То подбай, щоб не було пліток. Геннадій Іванович людей із проблемами уникає, це всім відомо.

– Не треба мене хомутати, я не…

– Ну гаразд, – жорстко обірвала чоловіка Інна. – Ніхто тобі не указ! Ти в нас – цар і бог. Це ми вже засвоїли. Але й у тебе є провина перед братом.

– Та ну? – Савелій Максимович роздратовано із повної руки налив собі коньяку. – У чому ж це я перед Валькою винен?

– А інтернат, у який ти законопатив хлопця на цілий рік?.. Ти ж і пальцем не поворухнув після тієї дикої історії…

– Ми тоді щойно одружилися, – похмуро огризнувся він.

– Ну то й що? Ти ж крутий, Савелію, а тут галіфе змокріло?

– Годі! – Полковник спалахнув, але стримався. – Приїхали… Ти, дорогенька, мені весь кайф поламала. Цього домагалася?

– Я теж не в захваті від твого молодшого. Але ти просто зобов’язаний його запросити!

– І знаючи, що трапилося після того полювання, ти ще смієш на мене тиснути?

– Не горлай так, ти мені Джульєтту перелякаєш…

– До біса! – Полковника понесло: – Прибирай зі столу і сама забирайся до своїх блядських котів… Пляшку не чіпай!

Вона давно не бачила чоловіка в такій люті, однак була впевнена: він скоро охолоне, засяде у своїй норі, прикінчить коньяк, а вранці перепросить за вчорашню брутальність. Лишилося зовсім трохи, щоб остаточно дотиснути.

Інна Семенівна спокійно підвелася, погасила свічки, ввімкнула люстру й мовчки стала збирати посуд на тацю. Лишивши на столі коньяк, воду та лимон, вона віднесла тацю вниз, у кухню. Повернулася з чистою полотняною серветкою й акуратно протерла поліровану поверхню стола. Чоловік огрядно сидів, увібравши голову в масивні плечі, і катав у долонях пузатий келих.

– От що, Савелію! – твердо промовила вона вже на порозі, дивлячись прямо в його похмуре, чавунне обличчя. – Зателефонуй сестрі і ще раз запроси їх. Усіх! Якщо ти цього не зробиш, то я – запам’ятай це! – більше ніколи не дозволю тобі торкнутися мене.

Двері зненацька гучно бахнули. Полковник підвівся, ступив до відчиненого вікна.

Галявина внизу була частково освітлена садовими ліхтариками. Хубілай дрімав на прохолодних плитах біля гаража, однак почув рух і підняв кошлату морду. Небо було чисте, повнісіньке зірок.

«До дідька лисого цих родичів з їхніми родичаннями, – скреготнув зубами Савелій Максимович. – Теж мені: мій дім – моя фортеця. І варто було про таке мріяти всі ці роки?»

5

Квартира, на радість Марти, виявилася порожньою.

Кинувши в передпокої сумку, вона відразу стала під душ. Це вона робила автоматично – після тренувань, школи, навіть після прогулянок. Водопровідна вода мало чим відрізнялася від води в басейнах, шкіра постійно свербіла, але Інна Семенівна подарувала їй якийсь особливий гель і пом’якшуючий крем – за рецептом її косметолога… І ще ніколи не треба витиратися насухо…

Коли вона вийшла в передпокій, затиснувши під пахвою джинси, футболку, трусики та рушник, щоб розвісити все це на розкладній сушарці на балконі й повернутися по халат, – у замку вхідних дверей провернувся ключ. Від несподіванки Марта прошмигнула назад у ванну, не встигнувши ввімкнути світло, і замкнулася. Серце колотилося, поки вона стояла, прислухаючись до метушні в передпокої, а потім до кроків, які на секунду затихли перед замкненими дверима.

Нарешті почувся тихий смішок – Валентин глянув на вимикач і пройшов далі.

Вона чекала, щоб вибратися зі свого притулку, але ще побоювалася якоїсь капості. Він міг підстерігати її просто за дверима або, як це не раз уже траплялося, постати з туалету в напівзастебнутих штанях. Міг перехопити на ходу й притиснути до стіни.

Марту злегка занудило – мабуть, від голоду. Крім легкого сніданку вранці на дачі й морозива в кав’ярні, вона нічого не їла цілий день.

Ванна була тим місцем у їхній оселі, яке вона особливо не любила. Це почалося років з п’яти. Зазвичай вважається, що діти не так уже й багато пам’ятають із раннього дитинства, але вона пам’ятала, і в ній назавжди лишився страх перед мильною водою, яка піднімається дедалі вище, вище, доходить до підборіддя, а вона, заціпенівши, не може вирватись і врятуватись. Немов кострубатий карб у пам’яті: Валентин, голий по пояс, возиться над нею, намилюючи її волосся чомусь звичайним милом, боляче відтягуючи пасмо й закидаючи назад її голову, щоб піна не потрапляла в очі. Вона не могла й пискнути, бо мати сказала: «Мені нема коли,