Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Інно. Мені начхати на причину їхнього розбрату. Але без нього ми не приїдемо. Це матиме дивний вигляд, згодна? Ви, зрозуміло, цілком можете обійтися без рідні на ювілеї твого чоловіка, у вас будуть усілякі важливі люди.

– Як тобі могло таке спасти на думку, Олександро! – обурилась Інна Семенівна. – Савелій мріє показати вам новий будинок, поспілкуватися по-родинному… Місця всім вистачить.

– То поговориш із чоловіком? – упритул запитала Олександра.

– Треба визнати, це буде непросто, – зітхнула невістка. – Але спробую… Хіба він зараз у місті?

– Хто?

– Валентин Максимович. У нього, я чула, постійні поїздки, пов’язані з роботою.

– Валентин хоче відновити нормальні стосунки з братом. І особисто привітати його з ювілеєм, – промовила Олександра, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливіше. – Зроби це для мене.

– Спробую, – несподівано твердо повторила Інна. У її бездоганно нафарбованих очах майнув дивний вираз. – Савелій тобі передзвонить.

– Дякую.

Олександра простягла руку й легенько поплескала по плечі племінника, даючи знак зупинитися. Потім дочекалася, поки машина від’їде, помахала вслід і тільки тоді глянула в бік свого будинку.

На третьому, у кімнаті Марти, світилось.

Чекаючи на дружину й сина, Савелій Смагін міряв кроками кабінет. Цю частину його просторого заміського дому будівельники закінчили оздоблювати тільки минулої осені. Час від часу він зупинявся, підходив до вікна і вдивлявся в темний простір сонного озера за смугою очерету. Його ділянка виходила просто до води, але будинок розташовувався вище – там, де ґрунт надійніший.

Полковникові подобалося в Шаурах, і своїм новим володінням він пишався. Будинок, служби, лазня, причал, сучасне устаткування та різні вигоди. Довелося ґрунтовно розщедритися не тільки на будівництво, але й для того, щоб приватизувати цей шматок землі, і то так, щоб комар носа не підточив. Тут, як і з одержанням українського громадянства, – а то була річ першочергова, – неабияк допомогли нові знайомства. Грошей, слава богу, вистачило на все.

Удома панувала дружина; він ні в чому їй не відмовляв і не заперечував. По суті, йому було достатньо кабінету на другому поверсі та спальні, звідки вузький коридорчик вів у спальню Інни. Вікна кабінету дивилися на галявину перед будинком, гараж і в’їзні ворота. Звідси Савелій Максимович міг бачити всіх, хто входив і в’їжджав, вольєр з кавказькою вівчаркою Хубілаєм, водойму на галявині, де хлюпалися японські коропи, та масивну огорожу, складену з дикого каменю. Огорожа тяглась аж до води, а пса він особисто ночами випускав з вольєра.

Полковник накидав план зустрічей і поїздок на завтра, коли повернулися Інна та син.

У селищі було тихо, тому дзижчання автоматичних воріт, попирхування двигуна «рено», стукіт дверцят машини було чути напрочуд виразно. Відклавши блокнот і олівець, він ступив до відчиненого вікна й побачив, як до будинку йде дружина, притискаючи до грудей переносну клітку з кішкою. Обличчя Інни у світлі ліхтаря над вхідними дверима здалося йому сумним.

Полковник поквапився назустріч. Уже спускаючись сходами в хол, він зненацька відчув, що скучив. Щось у ході Інни було незвично покірне, а такі речі його завжди збуджували.

– Упоралися? – запитав він, цілуючи дружину в щоку. – Усе нормально? Де Родька?

– Возиться в гаражі зі снастями. Збирається з приятелем на озеро в ніч. Раків ловити, чи що…

– Нехай. Може, чайку вип’ємо?

– Зачекай, Савелію. Я подбаю про Джульєтту, тоді й повечеряємо.

Він одружився з пристрасті – вона його взяла від першого погляду: тоненька блондинка, стримана, вихована й чуттєва. З родини із корінням – навіть вимова в неї залишилася столична. Таких у нього ніколи не було, але до одруження довелося йти довго, і річ була не в Інні, а в її батьках. З нею все виявилося просто. Це були ті ще нічки, дотепер у пам’яті; але й тут вона виявила стриману розсудливість – не захотіла, щоб він думав, начебто згоду батьки дали через те, що вона вагітна. Родіон з’явився на світ набагато пізніше, коли Савелій раптом стрибнув у гречку. Але це траплялося всього разів зо два – і то тільки на початку їхнього сімейного життя. А так він міг вважатися бездоганним чоловіком і однолюбом.

Савелій Максимович повернувся до кабінету, щоб узяти з бару пляшечку «Ґремі» – улюбленого коньяку дружини.

Син зазирнув тільки перед тим, як піти.

– Ти хоч поїв? – жваво запитала Інна Семенівна. У верхній їдальні, де був накритий стіл до пізньої вечері, пахло її парфумами. Двері на терасу були відчинені, на столі горіли свічки.

– Аякже, ма. – Родіон оглянув поглядом стіл. – Із якого приводу бенкет?

– Електрику заощаджуємо, – незграбно пожартував полковник. – Ви куди зібралися?

– На Нетечу. – Це було невелике озеро за три кілометри на південь, сполучене протокою з головним. – Ліхтар у гаражі?

– Так. Візьмеш машину?

– На велосипедах. Повернуся вранці, на добраніч вам.

Родіон уже спускався, коли його наздогнав голос батька:

– Замкни гараж і будь дуже уважний на дорозі, особливо в лісі!..

– Не розумію я цих забав, – Савелій Максимович повернувся до дружини. – Раки, блін! Краще б по дівках бігав…

– Не бурчи, – примирливо сказала дружина. – Усьому свій час.

Інна Семенівна готувалася до серйозної розмови. Знаючи вдачу чоловіка, вона могла очікувати чого завгодно: лютого спалаху, холодного сказу, погроз. До таких речей вона звикла й уміла давати з ними раду – надто довго вони прожили разом, щоб звертати увагу на емоції.

– Я щось зголодніла, – промовила вона, всідаючись у крісло, присунуте до стола. – І втомилася. Вимкни верхнє світло й приєднуйся.

– Як завжди: сама на свою голову. – Полковник не любив сутінків, але сьогодні був не від того. – Давно ми з тобою отак не сиділи. Крутимося, крутимося, так і життя мине… – Він потягся до пляшки. – Сьогодні, слава богу, все вирішили з Ювашевим. Він скупий, і до того ж просив ділянку, на яку поклали око такі люди, з якими ну ніяк не можна сваритися. Довелося залучати важку артилерію. Але я задоволений – моя частка виявилася навіть більшою, ніж очікувалося… Гарний коньячок, а?

Вона покосилася на ставну фігуру чоловіка, стримала усмішку й запитала:

– Сподіваюся, ти Ювашева не кликав на ювілей?

– А навіщо він мені здався? П’яте колесо в губернаторському возі, а понтів як у японського імператора… Та й чорт із ним! Що це я про справи?