Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

і з жахом уп’ялася в його гладке, непроникне обличчя: «Але ж я… Я ні про що таке й не підозрювала…» Адвокат перебив її, сухо посміхнувшись: «Голубонько! Вам і не слід було підозрювати. А тепер припиніть розводити сирість і вислухайте мене уважно…»

Їй було запропоновано не відкривати рота й у всьому погоджуватися зі старшим слідчим з економічних злочинів Фроловим. Фролов не звір, навпаки – людина з освітою, не дурний і не жадібний. Пом’якшувальні обставини знайдуться. Суд доведеться пережити, але адвокат постарається домогтися, аби засідання пройшло в закритому режимі. Особливої ганьби не буде. Наталя вийде на волю років за два – це максимум. Про її матір подбають.

«Я зрозуміло викладаю? – Холоднуваті очі адвоката випромінювали впевненість. – Ви ж не станете ускладнювати собі життя безглуздою впертістю, Наталіє Дмитрівно, так?»

Вона зрозуміла, потім все-таки запитала: «Чому я мушу вам вірити?» – «А вам нічого іншого й не лишається, – відповів він, знизуючи плечима. – Інакше доведеться терпіти набагато довше…»

Вона впокорилася, прийняла умови, однак підписати якісь папери, що їх в ту найпершу зустріч підсував адвокат, рішуче відмовилася, чим навіть викликала його повагу. Коли все закінчилося, вона постаралася забути їхні імена, обличчя й навіть ту тиху вуличку в центрі, де було відділення банку і куди вона з таким піднесенням поспішала щоранку…

Близько сьомої ранку, позіхаючи, Валентин вибрався з ліжка й подався в туалет. Наталя залишилася лежати, відвернувшись до стіни.

Ніхто б не повірив, але у свої двадцять п’ять вона лишалася незайманою. Не те щоб на неї не звертали уваги чоловіки. Просто не складалося. Наталя вважалася привабливою – висока, з вузькими стегнами, довгонога й тонкокоста шатенка з очима кольору недостиглих каштанів. Так коротко, під машинку, вона почала стригтися тільки в колонії.

Кавалер з’явився майже відразу, щойно вона ввійшла в коло нових службових обов’язків у банку. У відділенні він був менеджером зі зв’язків із віп-клієнтами, ходив гонорово, був старшим за неї років на п’ять і спочатку їй не сподобався. Однак цей Ігор так мило дбав про неї, так стримано й розумно поводився, так співпереживав, коли з нею скоїлося лихо, аж вона майже повірила, що в неї є справжній друг.

Кілька разів вони вечеряли в мексиканському ресторані, після чого Ігор відвозив її додому на своїй новенькій сріблястій «хонді». Він єдиний зі співробітників банку постійно був присутній на всіх засіданнях суду, не зводячи з неї сумного погляду й час від часу тривожним напівшепотом переговорюючись із адвокатом.

Ігор і був тим, хто зробив їй пропозицію, від якої, як то кажуть, складно відмовитися. Ішлося про послугу: чи не дозволить Наталя використовувати її рахунок у тому самому відділенні банку для переказування деяких сум.

– Звідки? – відразу запитала вона.

– З Пенсійного фонду, – була відповідь. – Зрозуміло, не за гарні очі. Твої – пів відсотка від кожної операції.

– І великі суми?

– Значні.– Ігор заклопотано зітхнув. – Бачиш, у нас вічна плутанина у відносинах з фондом. Сотні копійчаних доплат, особливо зараз, коли розміри пенсій постійно коригуються. Ми в такий спосіб розв’язуємо купу проблем.

– А це законно? – запитала вона.

– Що? – здивувався Ігор.

– Пів відсотка. Мої.

– Не сумнівайся, – сказав він. – І взагалі: ти в цій операції як бовван у преферансі…

Пізніше, розкладаючи по поличках клапті інформації, які спливли на суді, у переговорах з адвокатом і в показах свідків (які були на дев’ять десятих брехнею), вона здогадалася, звідки бралися гроші. Керівник мав доступ до «сплячих» рахунків – тих, яких ніхто не торкався по декілька років. Їх було багато, і з’ясовувати, де ці люди, живі вони чи на тому світі, ніхто не мав ані найменшого бажання. Навпаки. А технологія виявилась елементарною. Хтось із менеджерів верхньої ланки оформлював фіктивну вимогу з Пенсійного фонду на повернення нібито помилково перерахованих дрібних сум. Суми автоматично знімалися зі «сплячих» рахунків і направлялися до фонду. Там заздалегідь проплачений банком співробітник не підтверджував повернення і відправляв гроші назад. Але не на рахунки, з яких вони були зняті, а на Наталину картку. Звідти вони йшли в невідомому напрямку. Найімовірніше, на покупку цінних паперів, на позики, якісь гранти, короткострокові кредити. І тільки після цього поверталися до того, хто склав усю цю комбінацію, чистими, як дитяча сльоза. А найголовніше – все мало такий вигляд, наче вона сама все це й склала.

Утім, суду так і не вдалося довести, що ті вісімдесят мільйонів гривень, які встигли пройти через її рахунок до перевірки, принесли Наталі якусь вигоду. Зате пів відсотка – тут не посперечаєшся.

Ігор разів зо два написав їй у колонію. Коротко й ніжно. Вона прочитала, відчула фальш і не відповіла. Викреслила з пам’яті.

Повернувся Валентин, опустився на коліна на край ліжка й торкнувся холодними пальцями її стриженої потилиці. Тіло дівчини болісно напружилося під простирадлом. Вона повернула голову, і він нахилився поцілувати її в чоло – майже по-батьківськи.

Від нього пахло «Колгейтом», милом і нудотною туалетною водою. Уночі в них жодного сексу не було, але відбувалося щось таке, про що вона намагалася не згадувати.

Наталя подивилася Валентину в очі й запитала:

– Я можу піти звідси?

– Ні,– миттєво відповів він.

– Чому?

– А нема чого. Я зараз з’їжджу в Управління резерву, там маю справи. Поклопочусь і про твоє питання. Години за три повернуся, обговоримо решту…

– Що ж нам з тобою обговорювати? – поцікавилася вона.

– Ти за що відсиділа? – замість відповіді мовив Валентин, випростовуючись. – Ану розкажи дядькові. Те, що ти не Людмила, я вже знаю, а от твоя історія про поїзд, від якого ти нібито відстала, мені здалася туфтою відразу, як тільки я тебе роздивився.

– Ти й сам майстер казки складати. Як-от учора, – сказала вона з усмішкою. – Ніде я не сиділа.

– Годі, Наталко. Я хочу допомогти тобі влаштуватися на роботу. Ти мені дійсно подобаєшся.

– Звідки ти знаєш, як мене звати?

– Теж мені, таємниця природи. Зазирнув у твої документи ще в поїзді, поки ти бігала в туалет. Вони в тебе в наплічнику, у потаємній кишені.

– Повернув на місце, сподіваюся?

– Ображаєш, – обурився Валентин. – Я ж не кишеньковий злодій. То за що тебе закрили?

– Убила людину. Ненавмисне, – сказала вона, перехопивши його пильний погляд.

– Тоді тобі й правда нема куди