Арістотель - Метафізика

було б Тимофія, не мали б ми багатьох ліричних пісень; а не було б Фрініса, не було б і Тимофія. І так само стосовно тих, хто висловлювався про істину: від одних ми перейняли певні думки, інші стали причиною появи цих.

Також правильно, що [20] філософія називається знанням істини. Адже метою умоглядного знання є істина, а практичного — дія. Справді, практичні люди, навіть коли вони займаються спостереженнями, міркують не про вічне, а у зв’язку з чимось конкретним і насущним. Адже ми не знаємо істини, не знаючи причин. [25] А в кожному окремому випадку істинним в найбільшій мірі серед речей є те, завдяки чому також іншим речам властива певна якість із тією самою назвою (наприклад, вогонь найгарячіший, і він — причина тепла для інших речей). Отож і найістинніше — причина істинності подальшого. Тому начала вічно сущого з необхідністю завжди є найістиннішими, а бувають істинними тільки іноді, і причиною їх буття не є щось інше, а натомість вони є причиною для іншого. Отже, наскільки кожна річ причетна буттю, настільки ж вона причетна істині.

2

[994а] [1] Одначе ясно, що певне начало існує і причини сущого не безконечні — ані в сенсі безконечної послідовності причин, ані в сенсі різноманіття видів. Адже неможливо, щоб одне походило від іншого як від матерії безконечно, скажімо, плоть від землі, земля від повітря, повітря від вогню, [5] і так без упину. І так само неможливо стосовно джерела руху, щоб, скажімо, людина приходила в рух від повітря, повітря від сонця, сонце від розбрату[32] і так без кінця. Подібно до цього не може тривати до безконечності послідовність цілей, наприклад: ходьба заради здоров’я, здоров’я заради щастя, щастя [10] заради чогось іншого і так завжди одне заради іншого. І так само стосовно чимбутності. Адже у випадку з проміжними членами послідовності, які мають щось останнє і щось, що передує їм, попереднє необхідно є причиною наступних за ним. Справді, якщо нам потрібно сказати, що з трьох членів є причиною, то ми назвемо те, що передує. Звичайно, не останнє, бо [15] кінцеве не є причиною чогось. Але й не проміжне, бо воно є причиною лише одного. І не має значення, чи мається одне проміжне, чи більше, безконечні вони чи скінченні. У безконечної послідовності такого роду і безконечного взагалі всі частини однаково проміжні аж до теперішньої. Отож якщо немає нічого першого, то взагалі немає жодної причини.

З іншого боку, і в напрямку [20] вниз послідовність не може тривати до безконечності, скажімо, якщо визначити початок вверху, так, щоб з вогню виникала вода, з води земля, і так безупинно з’являтиметься якийсь інший рід. Адже одне виникає з іншого у два способи: або так, як із хлопчика, що змінюється, виникає чоловік, або так, як із води — повітря (але не так, що це означає «одне після другого», як-от Олімпійські ігри з Істмійських). [25]

Коли ми кажемо, що чоловік виникає із хлопчика, то це як щось виникле із чогось, що виникає, або щось стале із того, що стає. Адже завжди є щось проміжне: як-от виникнення між буттям і небуттям, так і те, що виникає, між сущим і несущим; бо учень — це той, хто стає знавцем, це й означає вираз, що [30] із учня виникає знавець. А коли ми кажемо, що з повітря виникає вода, то одне з двох знищується. Тому вони не переходять одне в інше: [994b] [1] з чоловіка не виникає хлопчик, адже при виникненні виникає не те, що зазнає виникнення, а те, що існує після виникнення. Так, день виникає із ранку, тому що день іде після нього. Але ранок не виникає із дня. Натомість у другому випадку вони переходять одне в інше. Проте в обох випадках це не може тривати до безконечності. Адже в першому випадку послідовність проміжних членів [5] неодмінно має кінець, а в другому випадку відбувається перехід одного в інше, бо знищення одного є виникненням іншого.

Водночас неможливо, щоб перше, будучи вічним, знищувалося; адже оскільки виникнення не є безконечним у напрямі вверх, необхідно, щоб перше, із знищення якого щось виникає, не було вічним.

Далі, те, заради чого щось буває, є кінцева мета, і така кінцева мета не буває [10] заради чогось іншого, а натомість усе інше буває заради неї. Отож якщо вона є чимось останнім, то послідовність не буде безконечною, а якщо такого кінця немає, не буде того, заради чого все відбувається. Натомість ті, хто вважають послідовність причин безконечною, не помічають того, що цим самим вони заперечують природу блага. Але ж ніхто б не брався за жодну справу, не маючи наміру досягти її завершення. А хто так діє, то в нього немає розуму, [15] бо хто має розум, завжди діє заради чогось, а це і є кінець, позаяк кінцева мета є кінець.

Так само і чимбутність не можна звести до іншого більш розлого визначення. Адже завжди попереднє визначення є більшою мірою визначенням, ніж подальше, а тому якщо перше визначення не є визначенням, то не є [20] і подальше. Далі, ті, хто так кажуть, руйнують знання; адже знання неможливе, доки ми не доходимо до того, що не піддається подальшому аналізу. І пізнання тоді неможливе, адже як можна мислити безконечне в такому сенсі? Тут не так, як у випадку з лінією, яку можна ділити без упину, але яку не можна мислити, не зупинивши ділення. Тому, [25] здійснюючи безконечне ділення лінії, неможливо рахувати відрізки. І також матерію необхідно мислити в тому, що рухається. Отже, ніщо не може бути безконечним. Якщо ж це не так, то принаймні не можна безконечно бути безконечним.

От і якби види причин були безконечні за кількістю, то в такому випадку пізнання не було б можливим. Адже ми вважаємо, що знаємо тоді, коли [30] пізнали причини; проте безконечне неможливо пройти в обмежений час шляхом додавання.

3

Сказане засвоюється відповідно до звичок. Ми потребуємо, щоб з нами говорили так, як ми звикли, [995а] і те, що суперечить цьому, здається нам незвичним, а через незвичність — незрозумілішим і чужішим; адже звичне є зрозумілим. А яку силу має звичка, [5] добре видно на прикладі законів: адже ті їх положення, що засвоюється з казкою ще в дитинстві, завдяки звичці має більшу силу, ніж знання самих законів. Окрім того, одні не сприймають, якщо не отримають математичні