Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

Демі ніколи не набридало читати й переказувати свої улюблені книжки. Нет провів багато приємних годин, слухаючи «Арабські казки», «Робінзона Крузо» та інші безсмертні твори, які діти ще довго читатимуть із захопленням.

Перед Нетом ніби відкрився новий світ. Коли йому хотілося швидше дізнатися продовження якогось оповідання, він брався за читання сам, і через деякий час став читати не гірше інших хлопчиків. Перемога над собою не могла його не тішити, вимагала подальшого удосконалення, тож йлося навіть про суперництво з Демі в читанні.

Незабаром у житті Нета сталася зовсім несподівана й дуже приємна для нього зміна.

Деякі хлопчики з небагатих родин були «у справі», як вони висловлювалися. Тобто знали, що незабаром їм доведеться самим заробляти на хліб, а Баери намагалися всіляко заохочувати їх до праці й розвивати підприємливість.

Томмі продавав яйця, Джек торгував черв’яками для риболовлі, Франц вів уроки для молодшої групи й отримував за це платню. Нед любив столярувати, тож для нього придбали токарний верстат, на якому він виточував різні корисні й красиві речі для продажу.

Демі майстрував водяні млини й інші – незвичайні, дуже складні, але непрактичні машини.

– Нехай буде механіком, якщо захоче, – говорив пан Баер. – Досить знати хоч якесь ремесло, щоб бути самостійним. Всяка праця корисна, тож маємо розвивати здібності наших хлопчиків, чого б вони не стосувалися – поезії чи обробки землі, якщо згодом це принесе їм користь.

Одного разу Нет прибіг до пана Баера й, задихаючись від хвилювання, запитав:

– Можна мені піти й пограти на скрипці для компанії, яка влаштувала пікнік у нашому лісі? Мені за це заплатять, а я так хотів би заробляти гроші, як інші хлопчики. Але ж я тільки й умію, що грати на скрипці.

Пан Баер, не замислюючись ні на хвилину, відповів:

– Звичайно, іди. Заробляти гроші в такий спосіб дуже приємно, і я втішений, що тобі запропонували цю роботу.

Нет пішов і повернувся з двома доларами в кишені, які показував усім, розповідаючи, як весело йому було, як всі учасники пікніка були добрі до нього, як вони хвалили його музику й обіцяли запросити знову.

– Це набагато краще, ніж грати на вулицях, – сказав Нет, поплескуючи по своєму, тепер вже не порожньому гаманцю й відчуваючи себе справжнім мільйонером. – Тоді я не отримував нічого, а тепер всі гроші дісталися мені. І крім того, мені було дуже весело. Тепер я теж «у справі», як Томмі або Джек. О, як це мене тішить!

Так, він був «у справі», і справ у нього було достатньо. Влітку пікніки влаштовувалися дуже часто, й на Нета був великий попит. Пан Баер охоче відпускав його грати за умови зроблених уроків. Всім було приємно дивитися, як Нет сідав у красивий екіпаж, що присилали за ним, або коли він повертався додому, втомлений, але щасливий, із заробленими грошима в кишені й ласощами для Дейзі та маленького Тедді – про них він ніколи не забував.

– Я збиратиму гроші, – казав він, віддаючи свої долари на зберігання пані Баер, – а коли їх набереться багато, куплю собі власну скрипку. Тоді мені можна буде заробляти собі на хліб, адже так?

– Сподіваюся, що так, Нете. Але перш за все ми повинні зробити тебе сильним і здоровим та вкласти якомога більше знань у твою музичну голову. Згодом пан Лоуренс знайде тобі пристойне місце, а коли-небудь ти виступиш на великій сцені, і ми всі приїдемо слухати тебе.

Нет почувався цілком щасливим. У музиці він робив такі значні успіхи, що пан Баер заплющував очі на його досить посередні знання з предметів. Бо знав: до чого лежить серце, там всього охочіше працює й голова. Щоправда, коли Нет переходив межу й надто недбало ставився до уроків, йому забороняли грати на скрипці протягом цілого дня. Це було таким жорстоким покаранням, що хлопчик одразу брався за розум.

Дейзі дуже любила музику, тож з великою повагою ставилася до музикантів. Коли Нет вправлявся на скрипці, вона майже завжди сиділа на сходах біля його дверей і з мрійливим виразом на обличчі або шила, або няньчила одну зі своїх ляльок. Це тішило хлопчика й спонукало грати для своєї маленької слухачки якнайкраще.

«Точно наша Бет», – думала тоді тітка Джо, згадуючи свою молодшу сестру, й намагалася якнайшвидше піти, щоб не бентежити дівчинку.

Нет дуже полюбив пані Баер, однак більшу частину свого маленького серця віддав професорові, який, як справжній батько, дбав про слабкого, соромливого хлопчика, що за короткий вік зазнав так багато горя. На щастя, від важкого життя, яке вів Нет, постраждало тільки його тіло, але не душа. Може, любов до музики охороняла його.

Хай там як, але пан Баер досвідченим оком бачив багато хорошого в Неті й з великим задоволенням розвивав ці задатки, водночас виправляючи недоліки. Він прикипів душею до люблячого й лагідного, як дівчинка, Нета й, розмовляючи про нього з дружиною, часто називав «своєю донькою», що дуже смішило її. Самій пані Баер більше подобалися сміливі, мужні хлопчики, вона вважала Нета дуже милим, але слабким. Це, втім, не заважало їй пестити його так само ніжно, як вона пестила Дейзі.

Щоправда, один недолік Нета дуже турбував Баерів, хоч вони й розуміли, що це наслідок його життя в постійному страху – він іноді говорив неправду. Траплялося таке здебільшого через дрібниці, але все-таки то була брехня.

– Будь якомога уважнішим до себе, – сказав якось пан Баер, обговорюючи з Нетом одну з таких ситуацій. – Стеж за тим, що говориш, щоб випадково не збрехати.

– Я намагаюся, але ніяк не можу відвикнути, – відповів Нет. – Я звик брехати, бо боявся тата й Ніколо, а тепер іноді брешу, бо хлопчики сміються наді мною. Я знаю, що це недобре, але забуваю…

І Нет у розпачі схиляв голову.

– Я теж брехав у дитинстві, – вів далі пан Баер, – але бабуся відучила мене. І знаєш як? Батько й мати сердилися на мене, вмовляли й карали, але я все забував, так само як і ти. Тоді бабуся сказала мені: «Я допоможу тобі не забувати й притримаю твій неслухняний язичок». Вона веліла мені висунути його й надрізати самий кінчик ножицями, але кров все одно пішла. Це було жахливо, однак принесло мені велику користь. Язик загоювався досить довго, тож я міг говорити тільки дуже повільно, а отже, мав час обдумати те, що хотів сказати. А коли язик зажив, все одно уважно стежив за собою, бо боявся бабусиних ножиць.

– У мене не було бабусь. Але якщо ви