Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

пожарища, заховався поміж обгорілих руїн і тут побачив, що один велетень повертається до ями. Чудовисько помітило утікача, вхопило його сталевим щупальцем і вдарило головою об сосну. Коли нарешті настала ніч, артилерист побіг далі й дістався залізничного насипу. Звідси вже він крадькома пішов на Мейбері, у бік Лондона, сподіваючись знайти допомогу і порятунок.

Люди ховалися в ровах і в льохах, багато з тих, що залишилися живі, тікали до Вокінга й Сенда. Артилерист страждав від спраги, поки не побачив поблизу залізничного мосту розбитий водогін, з якого фонтаном струмувала вода.

Оце й усе, що я зміг від нього добитися. Закінчивши свою розповідь, артилерист ніби заспокоївся. Ще раніше він сказав мені, що від полудня нічого не їв. Я знайшов у буфеті трохи баранини й хліба і приніс йому, щоб він підкріпився. Боячись викрити себе, ми навіть не вмикали лампи і раз за разом руками намацували їжу. Доки він розповідав, обриси речей навколо стали проступати в темряві, а за вікном уже було видно поламані дерева і трояндові кущі. Скидалося на те, що галявиною пройшла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже міг розгледіти й солдатове обличчя, бліде і брудне; певно, й моє було таке саме.

Попоївши, ми тихенько зійшли нагору до мого кабінету, і я знову виглянув із вікна. За ніч наша долина обернулася на попіл. Полум’я вже пригасало. Де був вогонь, тепер тільки диміло. Рештки розбитих і спалених будинків, повалені й обвуглені дерева — все це було заховане від очей нічною темрявою, але зараз виразно постало у світлі суворого ранку. Тільки подекуди щось уціліло: там бовванів білий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнілих недогарків. Ніколи ще в історії війни не було такого немилосердного суцільного нищення!

Виблискуючи в ранковому світлі, три металеві велетні стояли біля ями, їхні ковпаки оберталися на всі боки, ніби вони милувалися спустошенням як результатом свого розбою. Мені здалося, що яма поширшала. Клуби зеленого диму раз у раз вибухали назустріч світанку, вони здіймалися вихором, розсіювалися й нарешті зникали.

Біля Чепгема височіли вогненні стовпи. Перші сонячні промені перетворювали їх на стовпи кривавого диму.

Розділ XII

Я стаю свідком

руйнування Вейбриджа та Шеппертона

Коли зовсім розвиднілося, ми відійшли від вікна і тихо зійшли вниз.

Артилерист погодився, що тут залишатися небезпечно. Він мав намір іти до Лондона і там приєднатися до своєї частини, дванадцятої кінної батареї. Але я вирішив повернутися до Лезерґеда. Мене так приголомшила могутність марсіан, що я вирішив перевезти дружину до Ньюгевена, а звідти якнайшвидше виїхати за кордон. Я вже зрозумів, що околиці Лондона неминуче стануть ареною спустошливої війни раніше, ніж пощастить знищити марсіан.

Між нами й Лезерґедом був третій циліндр, який оберігали ці велетні. Якби я був сам, напевне, майнув би навпростець. Але артилерист стримав мене.

— Недуже зрадіє ваша дружина, — сказав він, — якщо ви зробите її вдовою.

Врешті-решт я погодився йти разом з ним під прикриттям лісу на північ до Стрит-Кобгема. Там ми мали розлучитися, і я вже через Епсом дістався б до Лезерґеда, зробивши, проте, чималий гак.

Я хотів рушати відразу, але мій супутник був досвідченіший, тому примусив мене добре підготуватися до дороги. Ми обшукали весь будинок, і я знайшов флягу, яку ми наповнили віскі, а наші кишені ми понабивали сухарями та м’ясом. Ми вийшли з дому та побігли донизу тією самою дорогою, якою я підіймався минулої ночі. Будинки стояли порожніми. На нашому шляху лежали три обвуглені трупи, уражені тепловим променем.

Усюди валялися покинуті речі — як-от годинник, капець, срібна ложка і таке інше. На розі біля пошти лежав перекинутий, із поламаним колесом віз, навантажений меблями та ящиками; коня поряд не було. Серед руїн валялася і розбита залізна каса.

Горіла тут тільки сторожка сирітського притулку, а решту будинків було мало пошкоджено. Тепловий промінь змів лише димарі й пройшов далі. Проте Мейбері-гіл спорожнів — крім нас, тут не було жодної живої душі. Більшість мешканців подалась, мабуть, на Олд-Вокінг, — тією дорогою, що я добирався до Лезерґеда, — або ж поховалася невідомо де.

Сходячи дорогою, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досі лежав тут, під дощем. Далі ми вступили до лісу і дійшли до залізничної колії, так нікого і не зустрівши. Ліс потойбіч залізниці був ріденький, обгорілий, дерева здебільшого лежали на землі, тільки подекуди стирчав похмурий стовбур із кількома темними листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчі до залізниці дерева, а далі не поширився. В одному місці, мабуть, у суботу ще працювали лісоруби. На галявині лежали між купами тирси зрубані і свіжообтесані дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халабуда. Ранок був тихий, спокійний, безвітряний, навколо панувала суцільна тиша. Навіть пташки не співали. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки і щохвилини озиралися. Кілька разів ми зупинялись і прислухалися.

Невдовзі ми підійшли до дороги і почули стукіт копит, а потім побачили вершників, що повільно їхали до Вокінга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, і ми підійшли ближче. Це був лейтенант і двоє рядових гусарського полку; вони везли якийсь прилад; артилерист пояснив мені, що це геліограф.

— Ви перші, кого ми за весь ранок зустріли на цій дорозі, — сказав лейтенант. — Що тут сталося?

Він явно непокоївся. Солдати, що стояли позаду нього, з цікавістю поглядали на нас.

Мій супутник вискочив на дорогу й віддав честь.

— Нашу гармату розірвало вночі, сер. Я переховуюся. Наздоганяю свою батарею. Проїхавши півмилі цією дорогою, ви, я гадаю, побачите марсіан.

— Які вони, до біса, ці марсіани? — запитав лейтенант.

— Велетні в панцирах, сер. Футів зі сто на зріст. На трьох ногах, тіло ніби з металу, а згори здоровенна голова під ковпаком, сер.

— Вигадаєш іще! — сказав лейтенант. — Якісь дурниці, слово честі.

— Ще побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.

— То це ніби якась гармата?

— Ні, сер. — І артилерист почав жваво розповідати про тепловий промінь.

Лейтенант обірвав його оповідання і пильно придивився до мене. Я стояв на насипу край дороги.

— А ви бачили марсіан?

— Так, це все правда, — відповів я.

— Ну що ж, — сказав лейтенант, — я гадаю, що й мені доведеться поглянути на них. Слухай-но, — звернувся