Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

чорний предмет, біля якого вони метушаться. Не видно мені було й пожежі, відблиски якої танцювали на стіні й на стелі кабінету. У повітрі стояв різкий запах горілої смоли.

Я тихенько причинив двері і підкрався до вікна. Переді мною відкрився ширший краєвид — від будинків на станції Вокінг до обгорілих Байфлітських лісів. Щось палало внизу біля залізниці, недалеко від арки. По Мейберійському шляху та на пристанційних вулицях догорали руїни кількох будинків. Спочатку я ніяк не міг розібрати, що саме скоїлося біля залізничної коли; там яскраво палахкотів огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч від неї — якісь жовті довгасті предмети. Потім я здогадався, що там сталася залізнична катастрофа. Передні вагони були розтрощені й палали, а задні ще стояли на рейках.

Поміж цими трьома головними джерелами світла — будинками, поїздом та пожежею на околиці Чепгема — слалися чорні смуги землі, покраяні латками охопленого вогнем і задимленого ґрунту. Увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простір виглядав, наче гончарня вночі. Людей спершу я не помітив, хоч і дивився досить уважно. Потім розрізнив на станції кілька темних постатей, що одна за одною перетинали залізничну колію.

І оцей вогненний хаос — був той же маленький світ, в якому я безтурботно жив стільки років! Я не знав, що трапилося за останні сім годин, але уже починав підозрювати якийсь зв’язок між цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, які в мене на очах вивалювалися з циліндра. З дивним почуттям стороннього глядача я підсунув до вікна крісло і почав оглядати цей почорнілий краєвид. Найбільше цікавили мене три велетенські чорні постаті, які ходили туди й сюди біля піщаного кар’єру.

Вони були неначе чимось заклопотані. Я запитував себе — що вони там роблять? Невже це розумні механізми? Ні, це ж неймовірно! А може, в кожній отій ходячій вежі сидить марсіанин і рухає її, керує нею, так само як людський мозок керує тілом? Я став порівнювати їх до наших машин і вперше в житті задумався над тим, як виглядав би наш бронепоїзд чи паровоз в очах розумної (хоч і меншу за людину) істоти.

Буря зовсім ущухла, небо знову прояснилось, і над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихітна цяточка Марса.

Якась людина підходила до мого саду. Почувши шарудіння біля огорожі, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз і побачив солдата, що ліз через огорожу. При вигляді людської істоти остовпіння моє минуло, і я миттю висунувся з вікна.

— Цс! — прошепотів я.

Солдат, завагавшись, сів на огорожу. Потім таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.

— Хто там? — пошепки запитав він, зупинившись під вікном і дивлячись угору.

— Куди ви йдете? — запитав я.

— Та хто його знає.

— Шукаєте, де сховатися?

— Еге ж.

— Заходьте в будинок, — запропонував я.

Я зійшов униз, відчинив двері, впустивши прибульця, знову замкнув їх. Солдатового обличчя мені не було видно. Він був простоволосий, а уніформа — розстебнута.

— Господи боже мій! — вирвалося в нього з уст, коли він переступив поріг.

— Що сталося? — поцікавився я.

— І не питайте! — Хоч було темно, я помітив, що він розпачливо махнув рукою.

— Вони стерли нас, просто стерли, — повторював він. Майже механічно солдат пішов за мною до їдальні.

— Випийте віскі, — запропонував я, наливаючи йому добру чарку.

Він випив. А потім важко сів на стілець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавній розпач, я стояв поруч і здивовано дивився на нього.

Минуло чимало часу, доки він заспокоївся і зміг відповідати на мої запитання. Розповідь його була плутана й безладна. Він був їздовий в артилерії, став до бою тільки близько сьомої. На цей час вигін уже обстрілювали. Казали, ніби перша партія марсіан, прикрившись панцирним щитом, повільно посувається до другого циліндра.

А потім цей щит піднявся на триногу і став першою руйнівною машиною, котру я бачив, коли повертався із Лезерґеда.

Гармату, яку обслуговував мій співрозмовник, встановили поблизу Горсела для обстрілу піщаного кар’єру, та її прибуття лише прискорило події. Коли він з передком від’їздив убік, кінь, потрапивши ногою в якусь нору, впав і скинув його у вибоїну. Тієї ж миті гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам він опинився під купою обвуглених людських і кінських трупів.

— Я лежав тихо, — розповідав він, — очманілий зі страху, а на мене навалилася передня частина кінського тулуба. Вони стерли нас! А запах — Господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи, я обідрав спину і лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляду нас був, як на параді, — а тут маєш — розбиті, знищені, розчавлені... Вони стерли нас!

Довго він ховався під кінським трупом, крадькома поглядаючи на вигін. Кардиганський полк спробував кинутись із багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тоді страховисько звелося на ноги й стало спокійно ходити туди-сюди по вигону між небагатьох уцілілих, які стрімголов тікали геть. Його ковпак повертався навкруги та був схожий на людську голову в каптурі, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котрої вихоплювалося іскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промінь.

За кілька хвилин на вигоні, скільки міг бачити солдат, не лишилося жодної живої душі; вогонь жер і ті дерева, і кущі, які ще не обвуглилися. Гусари стояли на дорозі в неглибокому рівчаку, і солдатові їх було не видно; він лише чув, як зацокотіли кулемети, а потім усе змовкло. Велетень довго не чіпав станції й кількох околишніх будинків, але потім він навів і туди тепловий промінь, і за лічені хвилини містечко обернулося на купу вогненних руїн.

Тоді тепловий промінь раптом погас, і велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорілого лісу, де лежав другий циліндр.

Цієї миті з ями вийшов іще один металево-блискучий титан. Це страховисько пішло слідом за першим, і солдат тоді обережно поповз по ще гарячому вересовому попелу до Горсела. Йому пощастило втрапити в рівчак, що тягся вздовж дороги, і таким чином він дістався Вокінга. Тут голос оповідача змінився майже на суцільні оклики. Через Вокінг пройти вже було неможливо. Ті мешканці, що уникли смерті, ніби зовсім збожеволіли, а решта попеклася або згоріла живцем. Він обминув