Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

він до артилериста, — нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти підеш до бригадного генерала Марвіна і доповіси про все, що побачив. Генерал у Вейбриджі. Дорогу знаєш?

— Я знаю дорогу, — промовив я.

Лейтенант повернув коня на південь.

— Кажете, півмилі? — запитав він.

— Не більше, — відповів я і показав на верхів’я дерев, які височіли на півдні.

Лейтенант подякував мені й рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.

Потім ми помітили ще трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький візок брудні вузли і старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.

Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із соснового лісу. Лагідно світило сонце, ранок був мирний і спокійний. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і, якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж залізниці на Вокінг, — це була б звичайна неділя.

Кілька возів і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Едлстон.

Раптом крізь ворота ми побачили на лузі шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій відстані й націлених на Вокінг.

Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики зі снарядами.

Солдати виструнчились, наче перед правдивим бойовим оглядом.

— Оце до діла! — сказав я. — Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!

Мій супутник, вагаючись, топтався під ворітьми.

— Піду я далі, — вирішив він.

Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, численна купа солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за якими побачив встановлено ще гармати.

— Це, мабуть, як лук і стріли проти блискавиці, — позіхнув артилерист. — Не бачили вони вогненного променя!

Офіцери, що стояли біля валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.

У Байфліті був справжній переполох: люди пакували речі, зо два десятки гусарів, хто верхи, хто пішки, підганяли мешканців. На вулиці серед усілякого транспорту вантажили кілька чорних санітарних карет із хрестами в білих кружках і якийсь старий омнібус. Тут були десятки цивільних, і багато серед них таких, що, шануючи неділю, повбиралися у святковий одяг. Солдатам нелегко було пояснити, яка серйозна небезпека загрожує, бо вони не розуміли цього самі. Ми побачили якогось засушеного дідка із великою скринею: він сердито сперечався з капралом, який не дозволяв йому брати з собою десятків два або й більше горщиків з орхідеями. Я підійшов до них і смикнув старого за лікоть.

— Ви знаєте, що там діється? — запитав я, показуючи на верхів’я дерев, за якими були марсіани.

— Що? — запитав старий, обернувшись. — Я їм пояснюю, що ці горщики дуже цінні.

— Смерть! — вигукнув я. — Смерть іде! Смерть, розумієте?

Я залишив його розмірковувати над цим, а сам кинувся за артилеристом. На повороті я озирнувся. Капрал дав старому спокій, і той стояв самотній біля своєї скрині та горщиків з орхідеями, розгублено дивлячись на дерева, за якими ховалася небезпека.

У Вейбриджі ніхто не міг сказати, де міститься штаб. Тут був суцільний безлад. Підводи, карети утворювали мішанину всіляких возів і коней. Поважні мешканці містечка, чоловіки в костюмах, ошатно вдягнені жінки — всі квапливо пакували речі; навіть ті, хто завжди байдикував, і вони завзято допомагали іншим; діти, вдоволені з такої пригоди, галасували. А над цією метушнею розлягалися дзвони: це місцевий вікарій, незважаючи ні на що, правив ранню службу.

Ми з артилеристом присіли на східцях біля криниці й нашвидку підкріпилися тим, що захопили з собою. Військові патрулі — вже не гусари, а гренадери в білих мундирах, — попереджували населення, щоб воно або швидше вибиралося звідси, або ховалося по льохах, коли почнуть стріляти. Проходячи залізничним мостом, ми бачили натовпи людей, що купчилися на станції й навколо неї: платформи були забиті різними валізами й клунками. Звичайний розклад поїздів було порушено, певно, тому що підвозили до Чертсі війська й гармати. Кажуть, що згодом дійшло навіть до жорстокої бійки за місця в додаткових поїздах, які було пущено по обіді.

Вийшовши з Вейбриджа, ми дісталися шеппертонського шлюзу, де зустрічаються річки Вей і Темза. Тут ми допомогли двом стареньким навантажити маленький візок. Гирло Вей має три рукави; через неї ходив пором, і можна було винайняти човен. На тому боці річки був трактир, перед ним галявина, а далі за деревами височіла церковна дзвіниця (тепер там залишився тільки шпиль).

Біля перевозу ми застали збуджену галасливу юрбу. Паніки не було, але людей зібралося набагато більше, ніж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись під тягарем великих клунків. Якесь подружжя, пристосувавши двері з клуні замість носилок, несло на них своє добро. Один чоловік сказав нам, що має намір виїхати поїздом із Шеппертонської станції.

Усі голосно розмовляли, хтось навіть жартував. Багатьом здавалося, що марсіани — це просто велетенські істоти, здатні тільки пограбувати місто, але що їх зрештою буде-таки знищено. Люди збентежено поглядали на річку, на луки, але все було спокійно.

За Темзою, коли не зважати на те місце, де приставали човни, також було тихо — помітний контраст із Сурреєм. Люди висідали з човнів і підіймалися дорогою.

Великий пором щойно відчалив. Кілька солдатів стояли на галявині перед заїздом, дивилися на втікачів і глузували з них, навіть не пробуючи допомогти. Трактир, як і звичайно в неділю, був зачинений.

— Що це? — вигукнув один із веслярів, почувши раптовий вибух.

— Та цить же! — Хтось поряд зі мною гримнув на собаку, який завив.

Знову почувся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсі. Стріляла гармата.

Почався бій. На тому боці річки заревли невидимі через дерева гармати, майже одна за одною. Скрикнула якась жінка. Усі раптом ніби закам’яніли, обернувшись у бік близької незримої битви. На широкому лузі не було нікого, тільки мирно паслася череда і під сонячним промінням стояли непорушно сріблясті верби.

— Солдати їх зупинять, — якось непевно промовила якась жінка.

Над верхів’ями дерев звівся димок. Потім ми побачили десь далеко клуб диму, що здійнявся вгору і завис у повітрі. Цієї ж миті під ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повітря, у вікнах будинків шибки розлетілися на друзки, і ми заціпеніли.

— Он де вони! — вигукнув чоловік у синій куртці. — Там, там! Бачите?! Там!

Раптово один за одним з’явилися марсіани в металевих панцирах