Харлан Кобен - Додому

— Роки роботи найкращою ведучою новин, — сказала Тереза. — Не те що я полюбляю вихвалятися.

— Алітерація — лиш одна з твоїх численних навичок.

— А тобі несила стриматися, так?

— Але ж ти кохаєш мене за всі мої вади.

— Що ще ти можеш розповісти? Введи мене в курс справи. І, будь ласка, жодних двозначних жартів про моє вступне слово «введи».

— Вступне слово?

— Я кохаю тебе, ти знаєш.

— Я теж тебе кохаю, — сказав Майрон.

І тоді він розповів їй усе.

— Він любить, коли його називають Гладким Ґанді?

— Обожнює.

— Таке враження, що ви з Уїном живете в старому фільмі Гамфрі Боґарта.

— Я ще надто молодий, аби про мене таке казати.

— Якби ж то. То ти віддаси викуп?

— Так.

Вони замовкли.

— Я тут думав, — почав Майрон.

— Ага.

— Я маю на увазі, про сім’ї. Переважно про батьків.

— Тобто батьків Патріка й Ріса?

— Так.

Знову мовчанка.

— І, — припустила вона, — хочеш почути мою експертну думку щодо цього?

Багато років тому Тереза втратила дитину. Це її ледь не вбило.

— Не варто було порушувати цю тему.

— Неправильна відповідь. Гірше боятися про це говорити.

— Хочу створити з тобою сім’ю.

— Я теж цього хочу.

— То як ми це зробимо? — запитав Майрон. — Коли ти так сильно любиш. Як жити зі страхом, що тих, кого ти любиш, можуть образити чи вбити в будь-який момент?

— Я могла б сказати тобі, що таке життя, — сказала Тереза.

— Могла б.

— Чи могла б поцікавитися, який у тебе вибір?

— Відчуваю, що зараз буде «але».

— Так. Але гадаю, існує інша відповідь. Мені знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти.

— І яка ж?

— Ми закриваємося.

Майрон чекав на продовження. Нічого.

— Це все?

— А ти чекав чогось глибшого?

— Можливо.

— Ми закриваємося, — промовила вона, — інакше ніколи не зможемо вилізти з ліжка.

— Я кохаю тебе, — повторив він знову.

— Я також тебе кохаю. Якщо я тебе втрачу, то відчуватиму нестерпний біль. Ти зрозумів?

— Так.

— Якщо хочеш кохати, ти повинен бути готовий до болю. Немає одного без іншого. Якби я тебе не кохала, то й не хвилювалася б, що можу тебе втратити. Де сміх, там і сльози.

— Логічно, — сказав Майрон, а тоді додав: — Знаєш що?

— Кажи.

— Ти цього достойна.

— У цьому й суть.

Майрон почув, як у дверях провертається ключ. До кімнати зайшов Уїн. Майрон попрощався й вимкнув телефон.

— Як вона? — запитав Уїн.

— Стурбована.

— Ходімо в паб. Я помираю з голоду.

Вони пішли в бік Севен-Дайлс. У Кембриджському театрі показували мюзикл «Матильда».

— Завжди хотів його подивитися, — сказав Майрон.

— Перепрошую?

— «Матильду».

— Гадаю, зараз неслушний момент для цього.

— Та я жартую.

— Знаю. Гумор — це твій захисний механізм. Це надзвичайно зваблива особистісна риса, — сказав Уїн, перетинаючи вулицю. — А це шоу — бе-е…

— Зажди-но, ти дивився?

Уїн і далі крокував.

— Ти дивився мюзикл без мене?

— Ось ми й прийшли.

— Ти ненавидиш мюзикли. Мені ледь не силоміць довелося тягнути тебе на «Богему».

Уїн не відповів. Севен-Дайлс, як і вказує назва, — це сім доріг, що сходяться в одній точці у формі годинника, утворюючи сім кутів навкруг кола. У центрі стоїть колона заввишки з три поверхи із сонячним годинником. На одному розі розташовувався Кембриджський театр. На іншому втиснувся невеличкий паб під назвою «Корона». Саме туди зайшов Уїн.

Паб «Корона» був старомодним, з полірованою барною стійкою, панелями з темного дерева та мішенню для гри в «дротики», хоча відстань для кидання була лише три фути. Заклад був затишний, тісний і переповнений клієнтами, які стояли. Уїн спіймав погляд бармена. Той кивнув, люди розступилися, місце звільнилось, і раптом з’явилися два вільні барні стільці. Дві пінти пива «Фуллерс Лондон Прайд» чекали на них на підставках під пиво.

Уїн сів на один стілець, Майрон на інший. Уїн підняв кухоль.

— Будьмо, друже.

І вони цокнулися кухлями. За дві хвилини бармен поклав перед ними дві порції риби зі смаженою картоплею. Від аромату страви шлунок Майрона радісно забурчав.

— Я думав, тут не подають їжу, — зазначив Майрон.

— Не подають.

— Ти чудова людина, Уїне.

— Еге ж, я такий.

Вони насолоджувались обідом та напоями. Все, що Уїн хотів сказати, зачекає. Доївши рибу з картоплею, вони замовили собі ще по порції. По телевізору саме показували матч регбі. Майрон небагато знав про регбі, проте дивився на екран.

— Отже, наш друг Гладкий Ґанді, — почав Уїн, — бачив твій фільм на «І-Ес-Пі-Ен».

— Так, — відповів Майрон, повернувшись до нього. — А ти бачив?

— Авжеж.

Безглузде запитання.

— А втім, мені цікава твоя реакція, — сказав Уїн.

Майрон ухопив свій кухоль.

— Як на мене, все показано досить точно.

— Ти давав їм інтерв’ю?

— Так.

— Ти ніколи раніше цього не робив. Не говорив про травму.

— Це правда.

— Ти навіть не переглядав повтори того, що трапилося.

— І це правда.

Переглядати таке було просто нестерпно. Це ж нормально, хіба ні? Твоя мрія, мета всього твого життя, все, чого тобі колись хотілося, — там, на відстані простягнутої руки у двадцять два роки, аж раптом — хрясь! — і все! Відбій! Па-па! Кінець! Nada mas[7]!

— Я думав, який сенс, — відповів Майрон.

— А тепер?

— Вони все торочать про те, що ця травма стала моєю «міткою».

— У якусь мить — так.

— Отож-бо. У якусь мить. Але більше ні. Тепер я вже можу дивитись, як Берт Вессон врізається в мене, і я відчуваю щось більше, ніж просто звук від удару. Дурнуватий диктор, який читає текст. Постійно повторює, що травма, — сказав Майрон, зробивши пальцями знак лапок, — «зруйнувала моє життя». Але тепер я знаю, що це було лише роздоріжжя. Усі ті хлопці, з якими я починав, усі суперзірки, яким удалося зробити успішну кар’єру в НБА, — усі вони зараз на пенсії. Для них теж світло згасло.

— Проте до того часу, — сказав Уїн, — вони отримали ще й купу ціпочок.

— Ну так, хіба що це.

— І для них світло не згасло, а лише потьмянішало.

— Поступово, — уточнив Майрон.

— Так.

— Можливо, це все ускладнило.

— Яким чином?

— Пов’язку можна зірвати різко або повільно.

— Справедливо, — відказав Уїн, сьорбнувши пива.

— Я міг би додати якесь кліше про те, що я втрапив у глухий кут. Однак раптовість того, що сталося, підштовхнула мене до дії. Вона змусила мене вступити на юридичний факультет, стати спортивним агентом.

— Вона не «змусила» тебе, — заперечив Уїн.

— Хіба ні?

— Ти завжди був конкурентним — ба ні, занадто амбітним — сучим сином.

— Будьмо, друже, — сказав Майрон, з усмішкою піднявши кухоль.

Уїн знову цокнувся своїм кухлем, прокашлявся і