Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

зробив щось набагато більше, ніж просто вивіз трьох переселенців. Насправді він врятував життя. Не у фізичному сенсі, можливо. Але завдяки цьому вчинку Ерік не стане ще однією «загубленою» дитиною, чию долю скалічила б війна, злидні, відсутність освіти та елементарного розвитку, який так необхідний живому і гнучкому розуму підлітка.

Кожен з них страждає від того, що не вдома. Але разом вони знайшли новий дім. І зрозуміли, що дім – це не стіни. Адже коли триває війна, немає нічого більш тимчасового, ніж стіни. Взагалі, війна багато чого знецінила і показала ефемерність речей. Константою залишилися тривіальні, але такі щирі – співчуття, довіра та розуміння. Те, без чого неможливі ні дружба, ні любов.

Жора

Коли дивишся на його щирі очі і відкриту посмішку, здається, що він не знає, що таке сум і розпач. Його побоюєшся у гніві, але розумієш, що він ніколи навмисне не нашкодить.

Для Жори це була вже друга війна. І в першій, і в другій він воював проти російської окупації територій незалежних держав. Щойно розпочалися події на сході України, він, не роздумаючи, зібрав усе необхідне і вирушив на базу батальйону «Донбас», яка розташовувалася у селі Новопідгородне Межівського району Дніпропетровської області. Там, за жахливих умов існування на базі, більше схожої на хлів, він познайомився з першими добровольцями.

Він – вправний боєць полку «Дніпро-1», куди після подій у Карлівці в травні 2014 року перейшов з батальйону «Донбас». Адже після тих травневих днів не один десяток людей полишили батальйон, сумніваючись у вправності та компетентності командування «Донбасу».

Саме тут, в полку «Дніпро-1», серед бійців 5-ї роти він знайшов однодумців, справжніх друзів, які, за його словами, стали для нього родиною, командою. Це така дружба, що пов’язана кров’ю. Назавжди.

Це ті самі хлопці, завдяки яким навесні 2015 року в соняшникових полях поблизу Авдіївки впав шестимільйонний російський безпілотник «Форпост». Жора, Тихий, Крамаха, Паша і Малий – «веселі» диверсанти, які бралися за найскладніші завдання, що ставилися під час перебування полку на передовій.

Коли їхня сіра брудна «Нива» з’являлася в полі зору, моє серце, здається, вистрибувало з грудей. Адже понад усе я хвилювалася саме через них. А коли «Нива» заїжджала на базу, я розуміла, що все добре.

Їхня робота така, про яку з метою безпеки не пишуть у прес-релізах. Їхні обличчя не з’являлися в об’єктивах відеокамер – вони просто робили свою справу. Нічого не вимагаючи. За кожного з нас. На їхніх рахунках – десятки врятованих життів і десятки знищених ворогів. Їхні заслуги відомі далеко за межами зони бойових дій. Їхню роботу високо цінував як Центр спеціальних операцій, так і Штаб АТО.

Мабуть, єдина структура, якій зручніше закривати очі на їхні досягнення, саме штаб полку «Дніпро-1», котрий навіть позбавив їх державних нагород за збитий на Донбасі безпілотник (другий збитий БПЛА за весь час проведення АТО). Таке собі вийшло покарання невинних і нагородження непричетних. Адже нагороди таки були, тільки їх отримали інші люди. Але це лірика. Оскільки завжди хтось працює за металеві значки, а хтось – за свою країну.

Насправді він не тільки суворий вояка, а й досить весела людина.

Я, наприклад, не знаю, хто б ще міг похвалитися тим, що знає всіх повій на території неокупованого Донбасу. А він може. І повії приїжджатимуть до нього у вишиванках і говоритимуть: «сєпарам не дамо, а вам, укропи, 50 % знижка». Такі веселощі були наслідком шаленого навантаження і високої відповідальності, яку хлопці разом несли півтора року. Пліч-о-пліч. І за кожним жартом завжди була своя гірка правда.

Коли з’являлися вільні та спокійні хвилини, Жора діставав мобільник і показував фото своїх діточок, де син тримав у руках іграшкову рушницю, відео, на якому донечка біля прапора України дякувала бійцям. Ми вже бачили ті відео десятки разів, але він з такою ніжністю та любов’ю передивлявся їх, що всі поруч просто танули.

Навіть попри те, що під час перебування у довготривалих відрядженнях він не міг багато часу приділяти дітям, Жора завжди знаходив можливість побачитися з ними, поспілкуватися чи просто зателефонувати. Він – приклад турботливого тата, для якого на першому місці завжди будуть його діти. Вони ж повною мірою відповідають йому взаємністю. Адже тепер усе своє життя Жора присвячує саме їм.

Після півтора року служби він добре розумів, що скоро повертатиметься додому, адже дітям потрібна батьківська увага. Але він ще не знав, яким саме чином це станеться.

Його дружина – журналістка в місцевій газеті. Двоє дітей 8 та 11 років. Після року війни і постійних ультиматумів «втомлена очікуванням» дружина прийняла рішення поїхати з країни. Діти ж виявилися баластом, який вона, не вагаючись, скинула на колишнього чоловіка.

А Жора, який проходив курс лікування після поранення, прийняв рішення забрати дітей і стати щасливим та люблячим батьком. Жору такий розвиток подій жодним чином не налякав, а навіть порадував.

Поранення загоїлося. Наразі він ходить на риболовлю з сином і читає казки на ніч донечці. Цього року вони вперше втрьох зустріли Новий рік та Різдво. 31-го грудня Жора приніс додому ялинку, яка наповнила святковим запахом їхній теплий дім, і всі разом вони прикрасили її до свят. І коли годинник опівночі пробив дванадцять разів, кожен з них загадав своє бажання. І можна бути впевненими, що ці бажання здійсняться, адже Жора та його малі заслуговують на диво. Такі ось люблячі татка повертаються з війни.

Дружина, до речі, так нікуди й не поїхала. Може, колись Жора пробачить їй цю зраду. Можливо.