Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

виявився тією людиною, на яку в жодному разі не можна покластися. Бо належав до того типу чоловіків, які під час перших складнощів зникають, залишаючи тебе на самоті з твоїми проблемами. Як би гірко й не було це визнавати, вона прийняла його позицію стосовно себе.

Любов на війні допомагає вижити. Дає надію. Дає бажання повернутися. Питання в тому, чи живе ця любов після повернення з війни.

Влітку, коли вона перенесла тяжку хворобу, його не було поруч. Сотні аналізів, обстежень, пачки пігулок. Все, чого вона дочекалася, – смс-повідомлення. Він не тримав її, але й не відпускав.

Вона допомогла сотням військових, їхнім родинам, дітям. Коли ж сама опинилася у складній ситуації, біля неї не було нікого. Саме тому зараз вона говорить: значить, ніхто нічого нікому не винен. Твої проблеми – це тільки твій біль. Вона проводила дні та ночі біля ліжок поранених солдатів. А коли сама перенесла складну операцію, ніхто не тримав її за руку, стоячи біля ліжка. І вже за кілька днів після операції вона повезла гуманітарну допомогу в АТО. Її позивний «Янгол».

Вона стерла з пам’яті свій біль, стерла з неї всі пекельні міста Донбасу і всі страшні спогади. Забуту ним аптечку та бронежилет віддала бійцям однієї з бригад.

Єдине, що залишила на згадку, – срібну каблучку з написом «любов», подаровану ним у найманій квартирі в Маріуполі.

Минув певний час, і вона підписала безтерміновий контракт зі Збройними силами України, до закінчення особливого періоду. Тож, тепер лейтенанта тактичної авіації мало турбує особисте життя. Насамперед – літаки.

Названий батько

Посеред ночі прокинулася від того, що на телефон сипалися смс-повідомлення. Пише мій друг, боєць батальйону «Донбас», корінний житель Донецька з позивним «Музикант»: «Напиши у своїй книзі про мене. Як я нікого не полюбив на цій війні. Про те, як я всіх розлюбив – і навіть зненавидів. Про те, як я остаточно розлюбив Бога і себе самого».

Насправді він по-батьківськи любить хлопчика на ім’я Ерік, якого разом з мамою та бабусею вивозив з напіврозбитого регулярними обстрілами Попасного, цілковито застійного містечка в Луганській області. Містечко, яке знаходиться у безпосередній близькості до лінії фронту, – не найкраще місце для виховання дитини. Хоча б тому, що кожен день перебування там небезпечний для життя. Ті, хто бачив та пам’ятає ту руйнацію, яку зазнало Попасне, зрозуміють. Адже під час визволення цього міста на його землі пролили свою кров та полягли багато українських солдатів. Сліди бойових дій ще зберігаються у вибитих шибках, воронках на дорозі, зруйнованих будинках та згорілій автомобільній заправці поблизу в’їзду до Попасного.

Саме тому Музикант і вирішив терміново забрати хлопця до Києва і докласти усіх можливих і неможливих зусиль, щоб стерти з його дитячої пам’яті страшні дні, пережиті ним під час бойових дій.

Він збирав гроші по друзях, аби купити хлопчику хоча б зимове взуття та новий одяг. Бо у свої тринадцять років той уже виріс з дитячих речей. Потім шукав житло для родини, возив Еріка в Одесу, відправляв на відпочинок, записав на малювання. Успіхи, які робив та продовжує робити Ерік у навчанні і творчості, частково є успіхами й Музиканта. Адже завдяки самовідданості дивного бійця з борідкою в темних окулярах Ерік дістав справжню батьківську підтримку та можливість розвиватися як особистість.

Вчинок Музиканта – не одноразова акція доброї волі, а постійна виховна робота, спілкування, і, звичайно ж, дружба та щира батьківська любов. Вони разом подорожують, займаються музикою, знайомляться з новими цікавими людьми.

Музикант – боєць, який нещодавно повернувся з фронту і за душею мав лише 10 000 боргу ПриватБанку і квартиру в окупованому Донецьку. Але там він втратив дещо більше, ніж просто помешкання. Там він втратив те, до чого була прив’язана міцними ниточками спогадів і почуттів його душа. Адже у Донецьку був його справжній дім. Йдеться не про стіни, а про справжнє відчуття дому, що є фортецею. В якому живе та відпочиває від складнощів зовнішнього світу твоя душа. Де стоїть твоя улюблена чашка, в яку наливаєш липовий чай, де можна увімкнути музику і, вмостившись зручніше у крісло, насолоджуватися вечором.

У Донецьку Музикант мав схованку зі старими коштовностями. Старовинний дамський годинничок, каблучки, брошки, книги, цілий склад дивацтв, котрі він ретельно збирав з дитинства, – усілякий мотлох, шпильки, годинники, ключі, старі чорнильні ручки. Там був його улюблений годинник – алюмінієвий, у золотій оправі, часів німецької окупації. Їх цінність полягала не у вартості: вони – фантастика самі по собі.

А ще була маленька улюблена колекція давніх монет – переважно початку – середини ХХ століття, але були там декілька і з ХІХ. Були монети з перших тиражів – їх він любив щонайбільше. Це і 10 шекелів, випущених відразу після шестиденної війни, і 5 срібних марок кінця рейху.

Жили у Донецьку й три друга… Яких не повернути. Вони навіть не посварилися через війну, як буває в багатьох таких випадках, коли людей розділяє не тільки стіна окупації та череда блокпостів. Просто в кожного життя змінилося, і реальність стала іншою.

А зараз єдиним його скарбом, окрім гітари, звісно, є Ерік. Вони вже так один одного полюбили, що цей скарб йому по-справжньому страшно втрачати. На це навіть мама й бабуся хлопця беззаперечно зважають. Вони розуміють, що розлучати їх уже не можна.

Ерік бачить у Музиканті справжнього батька, саме такого, якого йому завжди не вистачало. Музикант бачить в Еріку можливість дати хлопцеві все те, що чекав колись від свого батька, але так і не дочекався.

Евакуювавши цю сім’ю з війни, він