Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

форму, берці, рюкзаки та спальні мішки. Чого вони справді прагнули, так це зброї. Щоб скоріше вигнати ворога з країни.

Зоряна підтримала чоловіка і вважала, що так має вчинити кожен. Уже зараз вагається: для чого відпустила, могла ж бо втримати…

Але вона й досі чує його слова: «Як я своїм синам в очі буду дивитися, коли вони виростуть? Що я їм скажу, що просидів війну на дивані перед телевізором?» Це була справа честі для нього.

Уперше в її душі оселився страх і прийшло усвідомлення ризиків війни, коли батальйон вирушив з Києва до зони бойових дій.

Вона не вмовляла його залишитись. Стійко прийняла рішення і сказала, що хоче їхати з ним, бути поряд. Адже жінка теж може бути корисною на війні – надавати медичну допомогу чи готувати. Він, міцно стиснувши її плечі, глянув в очі і відповів: у тебе є набагато важливіша і важча місія – виховати й виростити наших синів! Так вона й відпустила… А далі починається пекло для родини.

Зоряна й в думках не припускала, що з Дімою щось трапиться. Вона була впевнена, що все буде добре, і він повернеться з перемогою. Діма – надзвичайно добра і світла людина, він йшов захищати, а не вбивати, він мусив повернутися живим!

Найважче було вирішити, як саме сказати дітям, що батько загинув. Зоряна – не прихильник заспокоювання дітей у таких випадках на кшталт «тато-космонавт» або чимось подібним. Старшому на той момент було сім років, він достатньо усвідомлював ризики війни. Молодшому було чотири рочки, тому він, можливо, менше розумів усю трагічність ситуації, але, сказавши одному, вона не могла не сказати другому.

На той момент діти були в селі у бабусі. Єдине, про що просила Зоряна, поки їх не привезли до Києва, не говорити, що батько загинув. Цю звістку мала сказати мати. Пам’ятає болісну реакцію дітей. Молодший через кілька хвилин приніс мамі малюнок. На ньому був зображений блакитний чоловічок з піднятою догори лівою рукою, а під нею щось схоже на комету. «Це – тато, а це – куля, яка вбила тата, вона потрапила ось сюди…» – пояснила дитина.

На той момент вони ще не знали, як саме загинув Миротворець. Лише практично місяць потому, коли вивчала висновок судмедекспертизи у Красноармійську, Зоряні стало відомо, що куля справді влучила з лівого боку у грудину біля лопатки, прошила дві легені та хребет, і що шансів на життя не було…

З тієї печальної звістки минув понад рік. Діти знають, що тато завжди поряд з ними. Вони часто згадують його. Буває, діти просять у матері щось розповісти про нього. Бережуть кожну річ, іграшку, куповану чи подаровану татом. Щовечора Зоряна цілує синів на ніч. За себе і за батька.

І неважливо, скільки часу минуло, адже болить завжди однаково. Але вони живуть далі. Вони пам’ятають тата-героя. І Миротворець житиме вічно. В очах своїх синочків, у серці Зоряни і в наших спогадах.

Янгол

Вона ніколи не думала, що можлива любов під час війни. Вона взагалі не очікувала на будь-яку любов, адже сім років тому її наречений загинув в автокатастрофі. І вона не могла змиритися з думкою, що вона жива, а його немає.

Гарна та вихована дівчина, струнка білявка Лана – мрія багатьох чоловіків. Крім того, що надзвичайно чуйна, турботлива і талановита, ще й безстрашна. Це вона довела роком своєї волонтерської діяльності, під час якої встигала працювати військовим кореспондентом. Майже від самого початку бойових дій на Донбасі вона їздила до різних бригад і батальйонів, привозячи хлопцям на передову форму, берці, термобілизну і продукти. Паралельно ж писала у декілька видань про оперативний стан у зоні війни.

Ідеалом чоловіка вона завжди вважала свого батька – кадрового військового. Який був для неї прикладом честі, мужності та відваги. Тож, мабуть, потрапити у військове середовище було кармою.

І так склалося, що доля звела її також з кадровим військовим, морським піхотинцем. Познайомилися на блокпосту. Почали листуватися. Далі – більше. Періодичні побачення у найманій квартирі в Маріуполі. Він ніколи не з’являвся без квітів. Завжди букетик білих хризантем або білих троянд. Так вона полюбила білий колір.

Вранці він варив каву, адже корінна львів’янка не уявляла без неї свого життя, і готував сніданки. Під гітару співав українських пісень, розважав її.

Але часу на такі побачення, коли вони мали б змогу бодай трохи довше бути разом, не було. Два-три дні, і він знову мав їхати. І так по колу – він до неї у Краматорськ, вона до нього – на південь Донеччини.

Вона – волонтер і журналіст. Вже понад рік допомагає армії, але єдина людина, яка досі не приймає від неї допомоги, – її коханий, морський піхотинець, котрий ніс службу в Широкіному.

Разом вони складали плани на майбутнє, яке бачили, звісно, спільним. Вона була впевнена у ньому і вважала саме тією людиною, з якою здатна була б провести решту свого життя. І навіть не уявляла, що часто доля дуже жорстока до жінок, які мали вдачу покохати людину, котра присвячує себе війні.

Вони ніколи не говорили про війну. Лише про майбутнє. Мріяли одружитися. Він хотів доньку, вона – сина. Всі сподівалися, що війна ось-ось скінчиться. Але їй не видно кінця-краю.

А зараз єдине майбутнє, яке вони можуть обговорювати, – проходження військової служби в різних бригадах. Вона вже не хоче дітей. Просто відпустила ситуацію. Впевнена, що в неї обов’язково буде син. І буде коханий чоловік. Той, який любитиме її більше за війну. Адже морський піхотинець