Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

вона не могла спати, аж потім дізналася, що він у полоні. Гірка ж правда полягала ще й у тому, що вона не єдина жінка, яка чекала на його повернення.

Півроку неволі. Півроку життя, проведеного в нелюдських умовах, в підвалі будівлі донецької СБУ під наглядом терористів, озброєних та озвірілих від ненависті до добровольців. Півроку, під час яких іноді розкішшю був окраєць хліба. А з медичних засобів – вода з цукром замість корвалолу та йодова сітка від усіх хвороб. Сонячне світло і свіже повітря – дуже рідке задоволення.

Як сам він зізнався мені пізніше, просидів би там і довше, щоб мати змогу зробити вибір. І визначитися, до якої саме жінки з тих двох, що вдень і вночі чекають на нього, він має повернутися.

Вона ж тим часом змінила місце роботи і переїхала до його рідного міста. Їй здавалося, що так вона стає трохи ближчою. Що очікування там скоротить розлуку. Весь час писала листи йому в полон, бачила уві снах, подумки говорила з ним.

Дочекалися обидві. І вибір було зроблено в останній момент. На станції метрополітену. Де, тримаючи її за руку, він побачив іншу. А далі, як у повільній зйомці, – відпустив руку дівчини та зник. Зник з поля зору і зник з життя назавжди.

З чоловіками завжди складніше. Жінка не робить вибір. Вона просто вирішує – ось цей. Він, один-єдиний. І більше ніхто не потрібен. І не важливо, скільки часу треба чекати. Якщо впевнена, що дочекаєшся.

Хоча я й знайома з обома – не знаю, хто з них винен. Мабуть, доля та обставини. І можливо, його вибір не остаточний. Занадто вже красива та чуттєва їхня спільна історія. Навіть незважаючи на те, що сумна.

Вона розповіла мені про ці події в їхньому житті в районі «Республіки Мост». І тоді я зрозуміла, що штовхає маленьку та слабку дівчину вдягати бронежилет і вирушати до епіцентрів бойових дій. Це втеча від болю. Втеча від рани, яку на передовій лікувати не треба. Бо там її майже не відчуваєш. Немає на це часу.

Миротворець

Дмитро – за покликом душі доброволець, за покликанням – фотограф, який полишив свою роботу і до останнього дня створював фотохроніки життя батальйону «Донбас». Його покликала війна і країна, палаюча у вогні.

На зроблених ним світлинах назавжди залишаться посмішки тих, хто й досі воює, і тих, кого вже немає поруч, немає серед живих. На них живуть героїчні подвиги добровольців. Їхня присяга у Нових Петрівцях, де щойно видали зброю, яку в бойових умовах ще ніхто не встиг застосувати. Їхні сповнені надією на перемогу очі. Їхні брудні, але щасливі обличчя після другої розвідки боєм у повній амуніції.

Хлопці переглядають ці фото, які Миротворець лишив усім на згадку. І повертаються у той надзвичайний час, коли все тільки починалося. І не було смерті побратимів, пекла війни, випробувань на міцність. Їм і досі боляче – адже для бійців він став справжнім другом.

Миротворець. Перша офіційна втрата в батальйоні «Донбас» з моменту його вступу до лав Національної гвардії України. Початок липня 2014 року. Ми познайомилися на одній з баз батальйону – в колишньому піонерському таборі «Дружба», що в Покровському районі Дніпропетровської області, де зараз базується 5-й батальйон ДУКу. Саме в той день, коли батальйон «Донбас» провів першу вдалу розвідку боєм у селі Карлівка Донецької області і помстився за свої перші втрати 23 травня.

За декілька днів до смерті він запропонував мені зробити мілітарі-фотосесію. Я сказала, що краще наступного разу, приміром у п’ятницю. Нічого ж не трапиться все одно. «Хто знає, що може статися до п’ятниці», – сказав Діма і сумно посміхнувся.

Якби ж то я знала, що наступного разу не буде, і живим я його вже ніколи не побачу! Так завжди на війні. Не знаєш, яка зустріч може бути останньою.

Та попереду їх ще чекала друга розвідка боєм, яка знову стала успіхом. Жодної втрати. Всі повернулися неушкоджені. Я приїхала на базу буквально за годину після того, як дізналася шокуючу новину. На пересувному блокпосту в містечку Димитров було розстріляно тачанку Миротворця. Він загинув. І, мабуть, це сталося через те, що він необачно вдягнув бронежилет з передньою бронеплитою із ступенем захисту «4», а задню бронеплиту «2». Тож куля, потрапивши в тіло, зрикошетила всередині. Після того, як машину було розстріляно, блокпост дивним чином зник. Більше того: а чи був там блокпост? Димитров прифронтове, але мирне місто. І воно розташоване надто далеко від лінії фронту, щоб ситуація спонукала відкривати вогонь на ураження. Це була засідка.

Найстрашніше було їхати до моргу. Говорити про нього, як про загиблого. Писати некролог. Коли ти пишеш некролог і повідомляєш ЗМІ про втрату бійця, то офіційно визнаєш і оголошуєш: ВСЕ. Коли його привезли на базу у Великомихайлівку, на подвір’ї вишикувалися побратими. Зі свічками в руках. Сльози в їхніх очах не забути. Вони були надто щирими. Надто гіркими.

Головною заслугою Миротворця були не героїчні бої, не служба в «Донбасі» і навіть не талант фотографа. Головною його заслугою була міцна родина, де у великій любові та повазі він та його дружина Зоряна виховували двох чарівних хлопчиків. Як дві краплі води схожих на батька. Саме за їхнє вільне і світле майбутнє та майбутнє тисяч дітей і боровся «Донбас».

Ще вдома він почав посилено готуватися: купив кілька комплектів форми, спорядження та квитки на Дніпропетровськ.

Варто згадати, що тоді так робив майже кожен доброволець. Адже про яке забезпечення формою йшлося, якщо держава на той час навіть не всі добровольчі батальйони визнала офіційно. Майже кожен сам готувався, як міг. Купував