Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

Під крилом літака

Їхня спільна історія почалася в захопленій будівлі Дніпропетровської ОДА, де майданівці чекали штурму майже щодня. Тому й забарикадувалися в приміщенні, аби не допустити повернення до адмінбудівлі провілкуловських сил.

Барикади під обласною адміністрацією потроху танули, залишаючи по собі бруд та спогади про місяці протистояння. Обласна влада давно втекла хто куди, покинувши в кабінетах дорогі, але позбавлені смаку меблі, килими й сувеніри, схожі на ті, що дарували Леоніду Якубовичу в «Полі чудес».

Тут, в ОДА, тепер усе було пройнято духом Майдану – польова кухня, дівчата, які різали бутерброди для активістів з самооборони у гардеробі адміністрації, фотографії загиблого мешканця Дніпропетровщини Сергія Нігояна, синьо-жовті стрічки і гурти людей, які в будь-який момент готові були дати бій усім, хто спробує забрати в них перемогу.

Десятки хлопців та дівчат вдень і вночі чергували в облдержадміністрації з єдиною метою – не допустити повернення злочинців, які декілька років сиділи в шкіряних кріслах у високих кабінетах.

Аня була волонтеркою. Вона привезла хлопцям термос із гарячим чаєм та бутерброди і залишилася на ніч. І, мабуть, найбільше ті бутерброди смакували Дмитрові Подворчанському з аристократичним позивним «Граф». Поступово напруження у Дніпропетровську спало, і вже ніхто не боявся штурму ОДА. Усе, що спричиняло страх, – можливий наступ у бік Дніпропетровщини. Такий, як на Донбасі.

Граф, нині боєць взводу аеророзвідки полку «Дніпро-1», а тоді активіст дніпропетровського Майдану, та Аня почали зустрічатися. Але невдовзі розпочалася АТО. І, звичайно ж, він не зміг бути осторонь. Лишив престижну роботу, втратив порозуміння з багатьма друзями.

Про те, що йде добровольцем, він повідомив Аню телефоном. І поїхав на полігон. А вже невдовзі його відправили до селища Піски. Там кілька місяців служив як простий боєць і лише потім його зацікавила повітряна розвідка і технології, які дозволяли вести її за допомогою безпілотних літальних апаратів.

Їхнє кохання зародилося одночасно з добровольчим рухом, і наречена спорядила майбутнього чоловіка на війну. Вона чекає його щоразу, коли буремне небо Донбасу кличе його літак. Завдяки Графу нам відомі сотні одиниць техніки ворога, військові штаби російських терористичних військ та інша необхідна розвідувальна інформація.

Дмитро у складі бойової групи був у Пісках, а з аеророзвідкою пройшов від Авдіївки до Мар’їнки. Брав участь у безлічі бойових операцій на сході України.

Зараз він – один з найвідповідальніших аеророзвідників полку. Вивчив Донецьк з неба.

Після Пісків Дмитро навчився жити тут і тепер, нічого не відкладати на потім. Йому є що розповісти про крила мужності. Саме тому і вирішив не зволікати з освідченням і шлюбом.

Мабуть, найсильніше випробування – це випробування очікуванням. Адже ти ніколи не знаєш напевно, чи зможеш ти дочекатися? Про що він думає? Чи живий? Чим живе?

Однозначних відповідей не буває. Є лише два шляхи – чекати і не чекати. Кілька разів вона зривалася, щоб поїхати до нього. Але так і не ризикнула. Знала, що він не оцінив би цього вчинку. Не хотів, аби ризикувала.

– Я розумів, що коли людина пройшла зі мною через таке, то все інше в житті буде просто дрібницями, – говорить Граф. – Я просто одного дня сидів на посту і прийняв рішення, далі не було жодних сумнівів.

Вона пройшла це випробування, а він повернувся. Живий. Вийти за Дмитра Анна погодилася на даху Львівської ратуші.

Це одна з небагатьох історій про любов на війні, що мала happy end. Весілля вони зіграли посеред військової техніки на плацу бази полку «Дніпро-1».

Зараз Аня та Дмитро дочекалися поповнення в родині. Тож сподіватимемося, що, коли їхня дитинка свідомими очима подивиться на світ, в якому народилася, вона не знатиме ні про війну, ні про її жахливі наслідки. І бачитиме татка щодня. Без камуфляжу.

Лагідна українізація

Свою кохану боєць «Дніпро-1» Мирон зустрів у Артемівську, коли полк охороняв Перший добровольчий медичний шпиталь імені Пирогова. Саме туди й приїхала Ольга з далекого Челябінська працювати парамедиком на волонтерських засадах.

Такі випадки – не рідкісні в історії АТО. Безліч добровольців з Грузії, Росії, Білорусі приїздили в Україну та брали до рук зброю чи скальпель, щоб разом відвоювати українську і, певна річ, й власну незалежність. У них немає українського громадянства, але в них є справжній, сильний дух та воля до перемоги.

Перший добровольчий медичний шпиталь імені Пирогова, в якому служила Ольга, базувався у напіврозваленому корпусі однієї з лікарень Артемівська. Пошарпані стіни, старі віконні рами з брудною шибою та спальники на підлозі. Ось той антураж, який оточував майбутніх закоханих.

Спілкування двох добровольців почалося з фрази: «Хто буде цю гидку солодку каву?» Вона запропонувала – він погодився. Кава була справді гидка, але він взяв її з рук красивої дівчини. Аби поспілкуватися з нею подовше, він згоден був витримати ту «смакоту». Мирона вразило те, що громадянка Російської Федерації вирушила за тисячі кілометрів, в Україну, з якою РФ вже понад рік веде війну на Донбасі. Саме це передусім і привернуло його увагу до високої рудоволосої дівчини в камуфляжі.

Сам Мирон – корінний мешканець окупованого Донецька, де до війни мав процвітаючий бізнес. За словами деяких очевидців, навіть був справжнім мільйонером. Але на самому початку війни він втратив усе, що мав.

Навесні 2014 року Мирон зібрав