Брем Стокер - Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер

сержанта Доу, напівсонного і задурманеного тим самим запахом, який подіяв і на нас. Йому здалося, ніби щось рухається у темряві, тож він двічі вистрілив. Коли я в респіраторі підвівся з крісла, він подумав, що я і є причиною лиха. Цілком природно, що він збирався вистрілити ще раз, але, на щастя, я вчасно себе назвав… Містер Трелоні лежав поруч із диваном, у такому ж положенні, як і минулої ночі, а нова рана на його запусті спливала кров’ю. Ми перенесли його на диван і наклали джгут. Це все, що ми знаємо. Ми не торкалися ножа, який лежить поруч із калюжею крові. Погляньте! — сказав я, підійшов і підняв його. — На вістрі червоніє кров.

Кілька хвилин доктор Вінчестер стояв непорушно, а потім промовив:

— Отже, все, що сталося цієї ночі, така ж таємниця, як і те, що сталося минулої?

— Саме так, — відповів я.

Він не сказав нічого у відповідь, але, звертаючись до міс Трелоні, промовив:

— Буде краще, якщо ми перенесемо сиділку Кеннеді до іншої кімнати. Гадаю, для цього немає перешкод?

— Звичайно! Місіс Грант, будьте ласкаві, погляньте, чи готова кімната доглядальниці, й попросіть двох слуг прийти і перенести її туди.

Місіс Грант негайно вийшла, а за кілька хвилин повернулася і сказала:

— Кімната готова, і слуги вже там.

За її вказівкою двоє слуг увійшли до спальні й, піднявши заклякле тіло сиділки Кеннеді, винесли його з кімнати. Міс Трелоні залишилась зі мною біля хворого, а місіс Грант пішла по лікаря.

Коли ми лишилися удвох, міс Трелоні підійшла до мене і, взявши мої руки в свої долоні, сказала:

— Сподіваюся, ви забудете все, що я наговорила. Я була така розгублена…

Я не відповів, лише взяв її руки і поцілував їх. Є чимало різних способів поцілувати руку леді, а я зробив це з повагою, тож мій учинок сприйняли з вихованістю і гідністю, якими відзначалася міс Трелоні.

Я підійшов до дивана і поглянув на непритомного чоловіка. Вже добре розвиднилося. Коли я поглянув на суворе, холодне, застигле обличчя, біле, як мармуровий постамент у сірому світлі, я не міг не відчути: за всім, що трапилося за останні двадцять шість годин, ховається якась велика таємниця.

Ці насуплені брови свідчили про якусь грандіозну мету, це високе, відкрите чоло ховало в собі якісь зухвалі плани, а широке підборіддя і масивна щелепа були ознаками незламної волі. Поки я розглядав його, мене знову охопило те сум’яття, котре минулої ночі стало провісником наближення сну.

Я стрепенувся і прийшов до тями. Зробити це було просто, бо тієї миті міс Трелоні підійшла до мене ближче і, спершись чолом на моє плече, тихо заплакала. Тут у мені прокинулася вся моя мужність, і це пішло мені на користь. Слова були зайві, ми й так зрозуміли одне одного, тож вона не ухилилася, коли я поклав руку на її плече, як робив це з маленькою сестричкою, коли вона прибігала до свого великого брата, щоб він утішив її в дитячих проблемах. Я взяв на себе роль її захисника, і це ще дужче зміцнило мене й очистило мій мозок від лінивого, сонного сум’яття.

Аж ось увійшов лікар. Його брови були насуплені, а губи стиснуті в тонку і жорстку лінію. Він глянув на пацієнта і сказав:

— Сон вашого батька й доглядальниці має однакову природу, от тільки у випадку з Кеннеді кома не настільки виражена. Проте я переконаний, що їй ми зможемо допомогти значно швидше, ніж цьому пацієнту, адже ніщо не заважатиме. Я відчинив усі вікна в її кімнаті, й заціпеніння її кінцівок минається, а шкіра, здається, стала чутливіша — чи радше не така нечутлива до болю.

— Але як, — запитав я, — сталося, що містер Трелоні так і перебуває у цьому стані, хоч, наскільки нам відомо, його тіло не було таке заклякле?

— На це я не маю відповіді. Проблема така, що ми або зможемо вирішити її за кілька годин, або для цього потрібно буде кілька днів. Але вона стане уроком і для нас, і, можливо, для багатьох, хто прийде після нас! — додав він із праведним запалом ентузіаста.

Цілий ранок лікар ходив із кімнати до кімнати, пильно спостерігаючи за двома пацієнтами. Він наказав місіс Грант залишатися з доглядальницею, а міс Трелоні або я (а частіше обоє) залишалися з пораненим.

Сержант Доу відбув у Скотланд-Ярд, щоб відрапортувати про події минулої ночі, а потім у місцевий відділок, щоб домовитися про прибуття його колеги Райта, як це було домовлено зі старшим офіцером Доланом. Коли він повернувся, стало зрозуміло, що йому добряче дісталося за постріли в кімнаті хворого. Його зауваження трохи просвітили мене у цьому питанні:

— Хороший характер все-таки чогось вартий, сер, хай що там кажуть. Бачите! Я й досі маю дозвіл на використання зброї.

Той день був довгий і напружений. До вечора сиділці Кеннеді стало настільки краще, що у неї зовсім зникла задерев’янілість кінцівок. Дихала вона спокійно і рівно, але повіки вже заплющилися, і на обличчі з’явився пасивний сонний вираз.

До настання вечора доктор Вінчестер привів іще двох сиділок: одна з них повинна була залишатися з Кеннеді, друга — розділити час спостереження з міс Трелоні, яка наполягала на тому, щоб особисто залишатися з батьком. Готуючись до чергування, вона поспала кілька годин по обіді.

Порадившись між собою, ми встановили порядок чергувань у кімнаті містера Трелоні. Місіс Грант повинна була залишатися біля пацієнта до дванадцятої, після чого її заступить міс Трелоні. Нова сиділка мала перебувати в кімнаті міс Трелоні й відвідувати спальню хворого що п’ятнадцять хвилин. Лікар залишався до дванадцятої, тоді його заступав я. Один із детективів повинен залишатись поруч із кімнатою