Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

на нього сяйними та дещо ошалілими очима, мов зграйка причепурених білок. Алекс залюбки виробила б імунітет до цього — до привабливого обличчя, стрункої постави, легкості, з якою він займав місце, наче воно було його власністю. Деніел мав звичку недбало відкидати з чола пасмо каштанового волосся — і цей жест викликав у дівчини жагу зробити це власноруч. Утім Дарлінґтонову спокусливість урівноважував чистий страх, який він у неї вселяв. Зрештою, це був просто заможний хлопчик у гарному пальті, який може завалити її, зовсім не докладаючи зусиль.

Того першого дня в маєтку на Орандж-стріт він напустив на неї шакалів. Шакалів. Деніел різко свиснув, і вони з гарчанням, вишкіривши зуби, вискочили з кущів біля будинку. Алекс закричала. Коли вона розвернулася, щоб утекти, ноги заплутались, і дівчина впала на траву, мало не настромившись на невисокий залізний парканчик. Однак раніше, ще коли була з Леном, вона навчилася завжди орієнтуватися на того, хто головний. Справи змінювались від кімнати до кімнати, від будинку до будинку, від угоди до угоди, але завжди було вигідно знати, хто саме може взяти на себе відповідальність за важливі рішення. Тут цим кимось був Дарлінґтон. І вигляд у нього не був наляканий. Хлопець здавався зацікавленим.

Шакали кинулися до неї, бризкаючи слиною, вищиривши зуби й вигнувши спини.

Вони скидалися на лисиць, вони скидалися на койотів, що бігають Голлівудськими пагорбами. Вони скидалися на мисливських собак.

«Ми вівчарі».

— Дарлінґтоне, — сказала вона, намагаючись додати голосу спокою. — Відклич своїх грьобаних псів.

Він сказав кілька слів, яких дівчина не зрозуміла, і створіння нишком повернулися до кущів; уся їхня агресія кудись зникла — вони м’яко переставляли лапи, наступаючи одне одному на п’яти. Деніелові стало нахабства всміхнутися Алекс, коли він елегантно запропонував їй руку. Дівчинці з Ван-Найсу всередині неї хотілося відмахнутися від тої руки, стиснути пальці в нього на горлянці й змусити пошкодувати про свою поведінку. Проте Алекс приневолила себе взяти його під лікоть, дозволити йому допомогти. Це був лише початок дуже довгого дня.

Коли Алекс нарешті повернулася додому, у гуртожиток, Лорін вичекала цілих шістдесят секунд, перш ніж накинутись:

— А у твого кузена є дівчина?

Вони сиділи навколо новенького кавового столика, намагаючись зафіксувати його ніжки та вкручуючи пластикові гвинти. Анна кудись зникла, Лорін замовила піцу. Вікно було відчинене, і коли спустилися сутінки, усередину залетів перший подув вітерцю, а їй здалося, наче вона дивиться на себе з подвір’я — щаслива дівчина, нормальна дівчина в оточенні людей, у яких було майбутнє і які гадали, що в неї теж є майбутнє. Алекс захотілося схопитися за це відчуття, зоставити його собі.

— Знаєш... я й гадки не маю.

Він так приголомшив її, що не залишилося часу навіть поцікавитися цим.

— Від нього аж тхне грошима, — утрутилась Мерсі.

Лорін кинула в неї гайковий ключ.

— От стерво.

— Навіть не фантазуй, що зустрічатимешся з моїм кузеном, — сказала Алекс, позаяк дівчата завжди казали саме такі речі. — Мені не потрібні ці проблеми.

Цієї ночі, коли вітер заповзявся залізти під її зимове пальто, Алекс подумала про ту дівчину, осяяну золотом, яка сиділа у священному колі. Це була остання спокійна мить, яку їй вдалося пригадати. Відтоді минуло лише п’ять місяців, але здавалося, що значно більше.

Вона зрізала шлях ліворуч, ховаючись у тіні білих колон, потім побігла південним боком просторої обідньої зали, яку всі називали Трапезною, хоча тепер вона мала зватися Шварцманівським центром. Шварцман був Кістяником 1969 року випуску й керував славетним успішним приватним акціонерним фондом «Блекстоун ґруп». Центр з’явився як результат пожертви університету розміром сто п’ятдесят мільйонів доларів — це був подарунок і таке собі вибачення за магію, що вирвалася з-під контролю під час несанкціонованого ритуалу та спричинила дивакувату поведінку й арешт половини членів Єльського синхронного марширувального оркестру на футбольному матчі в Дартмутському коледжі.

Алекс подумала про Сірих в операційному театрі та їхні роти, що жадібно хапали повітря. Це було звичне віщування. Нічого не мало б піти не так, але, вочевидь, щось таки пішло, навіть якщо це помітила тільки вона. А тепер їй доведеться мати справу з убивством? Вона знала: Дарлінґтон і Доус стежать за вбивствами в околицях Нью-Гейвена, щоб переконатися, що ніде не відгонить чимось надприродним, що жодне з товариств не стривожилося надміру й не перетнуло межі своїх ритуалів.

Сірі навпроти неї зібралися в якусь рідку розмазню й совалися дахом інституту права, розтягуючись і завихрюючись, як молоко, налите в каву їх приваблювали нестерпний страх і честолюбство. Стрімчак білої гробниці товариства «Книга та змія» туманно вимальовувався праворуч від дівчини. З-поміж усіх будівель, що належали товариствам, ця найбільше скидалася на склеп.

«Грецький фронтон, іонічні колони. Нудна фіґня», — сказав колись Дарлінґтон. Свій захват він дарував мавританським ширмам й орнаментам «Сувою та ключа» або стриманим лініям збудованого в середині століття «Рукопису». Проте око Алекс завжди вабив паркан навколо «Книги та змії»: звивисті гадюки із чорного заліза. «Це символ Меркурія, бога торгівлі», — сказав Дарлінґтон.

Покровителя злодіїв. Його навіть Алекс знала. Меркурій був кур’єром.

Перед нею розкинувся цвинтар на Ґроув-стріт. Алекс краєм ока помітила Сірих, що скупчилися біля могили неподалік від входу. Напевно, хтось залишив для покійного родича печиво або фанати когось із похованих тут митців чи архітекторів принесли щось солоденьке. Але на решті кладовища, як зазвичай на всіх кладовищах уночі, не було жодного привида. Удень Сірих принаджували солоні сльози й задушливий аромат квітів, залишених плакальниками, дарунки, які живі приносили мертвим. Вона дізналася, що Сірі полюбляють усе, що нагадує їм про життя. Розлите пиво та пронизливий регіт студентських вечірок; бібліотеки під час сесій, тісні від тривоги, кави й відкритих бляшанок солодкої, як сироп, коли; кімнати в гуртожитку, наелектризовані від пліток, засапаних парочок, мініхолодильників, де напхом напхано харчів, що ось-ось зіпсуються, студентів, що крутяться вві сні, та сновидінь, сповнених сексу й жаху. «Саме там мені слід бути, — подумала Алекс, — у гуртожитку; митися в брудній ванній кімнаті, а не тинятися цвинтарем глупої ночі».

Ворота цвинтаря були збудовані за зразком Єгипетського храму: на огрядних колонах вирізьблений цвіт лотоса, постамент прикрашений велетенськими літерами: «І мертві воскреснуть».

Арлінгтон називав крапку в кінці цього речення найкрасномовнішим розділовим знаком в англійській мові. Відомості про це Алекс теж довелося пошукати — черговий шматочок коду, який слід розшифрувати. Виявилося, що це цитата з Біблії:

«Ось я кажу вам тайну: Не всі ми помремо, але всі