Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

Лета мала б стати подарунком, та чи так це буде для неї? Слід було забагато розповісти.

Вони вийшли з парку, і хлопець помітив, як плечі Алекс знову напружились, хоча його очі не бачили жодної причини для цього. Вони проминули рядок лавиць уздовж Ельм-стріт, звідки розгортався краєвид на «Кебабіанз» — маленьку червону крамничку з килимами, що їй якимось чином удалося процвітати в Нью-Гейвені понад сотню років, — а тоді повернули на Орандж-стріт. Насправді вони були за кілька кварталів від кампусу, але здавалося, наче їх розділяють кілометри. Метушня студентського життя зникла, наче ти, увійшовши до міста, стрибнув зі скелі. На вулицях перепліталося старе й нове: злегка обвітрені таунгауси, порожні місця для паркування, ретельно відреставрована концертна зала, гігантська висотка Управління житлового господарства.

— Чому тут? — перепитала Алекс, коли Дарлінґтон не відповів на її попереднє запитання. — Що їх приваблює в цьому місці?

Можна було відповісти коротко: «Хтозна». Проте Дарлінґтон сумнівався, що це подасть його чи Лету в надійному світлі.

— На початку 1800-х магія стала перебиратися зі Старого світу до Нового, залишаючи позаду Європу разом з практиками. Знадобилося якесь місце для збереження їхніх знань і захисту практик. Нікому точно не відомо, чому спрацював Нью-Гейвен. Вони спробували декілька інших місць, — пишаючись, повідомив Дарлінґтон. — Кембридж. Принстон. Але в Нью-Гейвені магія прийнялася, прижилася й пустила коріння. Дехто думає, що тут Серпанок тонший, що його легше протнути. Розумієш, чому Лета залюбки візьме тебе на борт? — «Принаймні дехто з Лети». — Можливо, ти запропонуєш нам відповіді. Є Сірі, які були тут значно раніше, ніж з’явився університет.

— І всі ці практики вирішили, що було б розумно навчити всієї цієї магії купку дітлахів з коледжу?

— Контакт з надприродним забирає чимало сил. Що дорослішим ти стаєш, то важче його пережити. Тому щороку товариства поповнюють запаси крапелькою нової крові, новою делегацією. Магія — це мистецтво буквально на межі вимирання, а Нью-Гейвен — одне з небагатьох місць у світі, де її досі можна повернути до життя.

Алекс нічого не відповіла. Налякалася? Добре. Можливо, вона по-справжньому прочитає рекомендовані книжки, а не погортає.

— Нині в Єлі існує понад сотня товариств, але більшість із них нас не обходить. Вони збираються на спільні обіди, розповідають історії про своє життя, трохи пристають на громадські роботи. Для нас значення має Древня Вісімка. Таємні товариства. Доми Серпанку. Саме вони постійно оберігали свої гробниці.

— Гробниці?

— Закладаюся, ти вже бачила деякі з них. Такі собі клуби, хоча вони радше скидаються на мавзолеї.

— А чому інші товариства нас не цікавлять? — запитала Алекс.

— Нас цікавить сила, а сила пов’язана з місцем. Кожен з Домів Серпанку виріс навколо чогось таємничого й присвятив себе вивченню цього; кожен з них збудував свою гробницю над нексусом[20] сили. Крім «Берцеліуса», але «Берцеліус» нікого не цікавить.

Вони заснували своє товариство у відповідь на зростання магічної присутності в Нью-Гейвені, стверджуючи, буцімто інші Доми — шарлатани й забобонні дилетанти, і присвятили себе дослідженням нових технологій та філософії, за якою справжня магія — це наука. Їм вдалося пережити падіння біржі 1929-го без допомоги пророкувань, а потім виповзти з катастрофи 1987-го[21], яка мало не знищила їх. Коли це сталося, єдиною справжньою магією була магія.

— Нексус, — повторила Алекс. — Вони є по всіхусюдаху кампусі. Ці... некси...

— Нексуси. Уяви, що магія — це річка. Нексуси — це вихори сили, і саме це дає змогу ритуалам товариств функціонувати задовільно. Ми відзначили на мапах міста дванадцять таких місць. Гробниці збудували на восьми з них. На решті або вже й так були якісь споруди, на кшталт залізничного вокзалу, або будівництво там було неможливе. Кілька товариств із часом втратили свої гробниці. Вони можуть вивчати все що заманеться. Але якщо зв’язок урветься, їм мало чого вдасться досягнути.

— І ти переконуєш мене, що все це триває понад сотню років і ніхто ні про що не здогадався?

— З лав Древньої Вісімки вийшли наймогутніші чоловіки й жінки у світі. Люди, котрі буквально керують урядами та статками націй, котрі формують культуру. Вони керували геть усім: від ООН до Конгресу, «Нью-Йорк таймс» і Світового банку. Вони залагоджували справи майже на всіх Світових серіях, на шістьох Супербоулах, на врученнях «Оскара» і принаймні на одних президентських виборах. Сотні вебсторінок присвячені викриттям їхніх зв’язків із франкмасонами, ілюмінатами, Більдерберзькою групою — і цей список можна вести далі.

— Можливо, якби вони зустрічалися в «Денніз», а не у велетенських мавзолеях, їм би не довелось цим перейматися.

Вони дісталися до «Іль-Бастоне», Дому Лети, трьохповерхової будівлі з червоної цегли з вітражами, зведеної Джоном Андерсоном 1882 року за неоковирну суму й покинутої ледве за рік після того. Андерсон присягався, що його вижили з міста високі податки. Архіви Лети повідомляють іншу історію, пов’язану з його батьком і привидом мертвої сигарної дівчини[22]. «Іль-Бастоне» не розповзався навсібіч, як «Чорний В’яз». Це був міський будинок, міцно затиснутий з обох боків іншими маєтками, високий, але стриманий у своїй величі.

— Вони не переймаються, — заперечив Дарлінґтон. — Вони радіють усім конспірологічним теоріям і придуркам, які носять шапочки з фольги.

— Позаяк це робить їх цікавішими?

— Позаяк те, що вони роблять насправді, значно гірше. — Дарлінґтон штовхнув чорні ковані ворота і, побачивши ґанок старого будинку, злегка випростався, наче побоювався його. — Після вас, міс Стерн.

Щойно ворота зачинилися, їх оповила темрява. Десь під будинком пролунав лемент, гучний і зголоднілий. Ґелексі Стерн запитувала, навіщо вона тут. Саме час їй продемонструвати.

3

Зима

«Хто помирає у спортзалі?» Після телефонної розмови з Доус Алекс знову перетнула плазу. У спортзалі Пейн-Вітні вона бувала рівно один раз: коли Мерсі потягла її на заняття сальсою, де біла дівчина, щільно запакована в обтислі чорні штани, наказувала Алекс крутитися, крутитися, крутитися.

Дарлінґтон заохочував її до вправ з гантелями й «поліпшення свого кардіо».

— Для чого? — поцікавилась Алекс.

— Щоб стати кращою.

Лише Дарлінґтон міг сказати щось таке з незворушною пикою. Але знову ж таки він бігав десять кілометрів щоранку і залітав до кімнат хмаркою фізичної досконалості. Щоразу, коли він з’являвся в будівлі Вандербільту, здавалося, наче хтось пустив підлогою електричний струм. Лорін, Мерсі, навіть тиха насуплена Анна сідали трохи рівніше й дивилися