Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

Маленький двигун ревів щосили, і вона ледь не про­пусти­ла звук літака, який підіймався над затокою. Кинула руль і спробувала роздивитися, але низьке сонце било в очі й не дозволило побачити, що це — військовий чи цивільний. За її розрахунками, було ще рано, а регулярні рейси злітають піз­ніше, але як знати? Лишалося тільки сподіватися. І рухатися.

Скоро вона наблизилася до берега там, де й намагалася — праворуч від рогу. Подолавши зустрічні хвилі, катер устромився в берег.

Лилєкей заглушила двигун, викинула мішок, зістрибнула у воду й ледве впоралася з важким корпусом, який не бажав заповзати на ворожу сушу.

Можна було б і кинути його, але хтозна, як усе піде й куди доведеться їй тікати потім, та катер став би в пригоді — краще якомога швидше опинитися на своєму бере­зі, де вона все знає, де чекає гвинтівка й тундра.

Впершись у корму плечем, Лилєкей знову заричала, наче ведмідь, і зсунула-таки катер носом на берег. Вона впала на коліна, трохи віддихалася, після чого підібрала мішок, дістала звідти кітель з кашкетом, і за кілька хвилин від берега швидко рухалася маленька фігурка у формі. Штани, щоправда, були свої, як і черевики з камуса, але хто придивлятиметься? Вона сподівалася, що ніхто.

За рогом починалася дорога на Угольний, спочатку шлях вів до військової частини та їхньої злітної смуги, а далі вже розташовувався цивільний аеропорт, куди їй і треба. Ще далі ховався від зайвих очей Гудим, закрите містечко, де вони тримали свою найбільшу зброю. Вона кілька разів тут бувала, але полювати навколо військових частин строго заборонялося, якраз цього закону вони дотримувалися суворо, та й не любила вона цей берег — тут і здобичі менше, і далеко від дому.

Лилєкей взяла трохи далі від дороги, щоб та лишалася ліворуч, і бігла з усіх наявних сил у бік аеродрому, притримуючи кашкет, який весь час сповзав з нашвидку зібраного волосся і, здавалося, був обурений заміною голови, все намагаючись зірватися й полетіти туди, де йому належало бути за власним розкладом і розсудом.

Зліва час від часу було чути машини, що рухалися до затоки чи навпаки. Вона не звертала на них уваги, все бігла й бігла, наче повернулася в ті часи, коли азарту й куражу вистачало для того, аби кілька годин наздога­няти пораненого ведмедя. Тепер Лилєкей була набагато досвідченішою мисливицею й знала, що інколи звіра слід від­пустити, аби взяти іншу здобич, із якою може більше пощастити, а тоді… Тоді вона, бувало, могла й цілу добу бігти, радіючи зі своєї сили, наче те нерпеня, що згадалося нещодавно.

Військовий аеродром уже лишився позаду, час було наближатися до мети, і вона почала поступово уповільнювати кроки й забирати ближче до дороги. Повітря виходило з легенів різким свистом, який спочатку перейшов на повільний рик, а коли показалася широка будівля аеропорту, вже скидався на звук весел, які плескають у воді десь неподалік.

Лилєкей витерла рукавом обличчя, поправила на голові кашкета й повільно пішла вздовж дороги, оглядаючись навколо, особливу увагу приділяючи припаркованим машинам. Вона не знала, якою їздить той Аслам, — просто чула від когось, можливо від Альбіни, і запам’ятала, що він під кожен рейс приїжджає в Угольний зі своїми хлопцями.

Зазвичай вони зустрічалися в місті — якщо він був їй потрібен для обміну піску, то вона ввечері йшла до їдальні під готелем, і завжди він сидів там, у кутовій ніші, пив чай і читав газету, на яку при нагоді й висипáв пісок, перевіряючи його якість і справжність, аніскільки не побоюючись того, що хтось побачить заборонене й побіжить до міліції, яка ­містилася за кількасот метрів від готелю…

Вона виглядала двох студентів у штормівках, високого й товстого, але не бачила анікого схожого. Людей взагалі було мало — хтось курив біля входу, кілька чоловіків передавали пляшку по колу й гучно сміялися біля бортової маши­ни, слухаючи пісню, в якій хриплий голос закликав до бані. Лилєкей нахилила голову, дивлячись з-під козирка — вона оминула вантажівку і дійшла до рогу аеропорту.

Деякі речі відбуваються самі собою — десь за сотню кроків від неї стояла висока біла машина з відчиненими дверцятами, а на місці водія курив чоловік у темних окулярах і широкій пласкій шапці. Аслам…

Лилєкей дістала з мішка люльку, теж закурила, вгамовуючи пальці, потім непомітно, крізь кітель, перевірила, наскільки справно висить на поясі ніж, і спокійно рушила до білої машини. Вже за кілька кроків водій звернув на неї увагу й почав уважно спостерігати за дивним військовослужбовцем, який наближається до нього.

Аслам якось згрупувався й викинув їй назустріч бичка лівою рукою, праву тримаючи за ногою. Це добре — схоже, у нього є зброя. За кілька кроків до машини Лилєкей зупини­лася, витрусила об долоню залишки тютюну й підняла голову.

— Ліля, — з радісним полегшенням видихнув Аслам. — Вабабай![7] А я думаю — що за доходяга тут?

— Я, — коротко погодилася Лилєкей. — Справа є, пісок є.

— Пісок є — давай поговоримо, сідай, — хитнув він головою й зачинив свої дверцята. Вона про всяк випадок обійшла ззаду, аби пересвідчитися, що там нікого немає, і сіла поруч з Асламом, лишивши свої дверцята від­чиненими.

— Як справи твої? — спитала вона, поклала кашкет біля переднього скла, вмостилася зручніше й розтулила мішок.

— За трасою цинкую. — Аслам дістав цигарку й закурив, дивлячись перед собою, на стіну аеропорту. Вона витягла важкий пакунок й обережно розгорнула його.

— Ай саул![8] — зрадів Аслам і дістав з-під сидіння якусь миску з маленькою пляшечкою. Подивився навколо, потім стиснув зубами цигарку в куті рота, взяв щіпку піску, поклав до миски й накропив на неї крапельку з пляшечки.

— Рейс іще не полетів? — спитала вона про головне, удаючи при цьому, що просто підтримує бесіду.

— Жду, — відповів він, поставив миску на коліна й зазирнув до пакунка. — Дай. Лилєкей відпустила половину життєвого набутку, Аслам зважив у руці, трохи подумав і повернув на місце. Він збив попіл, глянув у миску й сказав:

— Кіло точно є… Все зразу продаси?

Лилєкей кивнула, удаючи, що нічого дивного немає ані в кітелі, ані в кашкеті, ані в незвичному місці зустрі­чі, ані у вазі пакунка.

— Так, усе. Гроші потрібні.

— У мене немає на все. Давай краще увечері в місті?

Вона шморгнула носом, розмірковуючи, наскільки небезпечною буде зустріч у місті, але потім вирішила, що це менш важливо:

— Давай… Це тепер твоє, просто твоє вже, але потрібно мені туди, — вона мотнула головою в напрямку аеропорту, — попасти.

— Зараз?

— Зараз, да.

— Ну так іди, — здивувався Аслам і засміявся.

— Ні, ти проведи… туди, всередину, через інші двері.

— Через які?

— Не через ці, інші, я знаю — ти знаєш.

Аслам уважно подивився на неї, потім дістав якийсь плаский приціл, ще раз глянув у миску, поставив її за сидіння й забарабанив пальцями по керму.

— Добре, — нарешті сказав він, — посидь тут, піду спитаю, як там моя людина.

І вийшов з машини.

Лилєкей дістала миску з-за сидіння і зсипала пісок до пакунка, який акуратно зав’язала й поклала до мішка. Щільно зав’язала й той, потім дістала ніж і засунула його