Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

— Приготуйся, підемо на вечірку до хаджі Духотини, — сказав він мені гордо.

Я знав, що це означає. Таке запрошення все одно що відзнака. Навіть більше — можливість зустрітися з впливовими людьми. Хаджі Духотина колись молов сіль, а потім розбагатів і щомісяця влаштовував учти для відомих з війни героїв. Він ніколи не воював, ніколи навіть з рушниці не вистрілив і шаблі біля боку не мав ніколи, але чомусь любив колишніх солдатів і мав задоволення з того, що збирав їх і вшановував у своєму просторому будинку. Коло запрошених було вузьке, строго відібране.

Я не відмовився, бо вже вилікувався від тої байдужості до всього, якою мене скалічила війна. Я став як і всі розумні люди. Навіть почав думати, що мені поталанило або що Мула Ібрагім всемогутній.

Але учта минула, а ми не пішли. Минали місяць за місяцем, а запрошення не було. Новому гостю ввійти у ту домівку, здається, не так просто.

— Терпіння! — потішав мене Мула Ібрагім. — Варто почекати.

А я відповідав, що мене не цікавлять ні якісь там воїни, ні старий Духотина, мені й без них добре. І дедалі більше розпалював у собі образу, ховаючись за неї, як за щит. Я щиро гордував тими людьми, що глухою стіною відділили себе від справжніх героїв. Старого Мехмед-агу, що в банялуцькій битві перший кинувся на ворога й захопив ворожий окоп, відомого зуха і не менш відомого п'яницю, який не поважав нічийого становища, а тільки людину, — не кликали. Старого Дугоню з Беговця, покраяного австрійськими багнетами і ледве складеного, подірявленого кулями, наче на стрільбищі він стояв замість мішені, його, який тепер скаліченими пальцями стругав качалки й люльки, — не кликали. Відважного прапороносця Мухарема, останнього з сотні прапороносців банялуцької битви, який мовчки просив милостиню перед Камінним заїздом, — не кликали. І нікого із старих героїв, жодного, бо нові не хочуть ні з ким ділити славу, —  але не кликали й нових, якщо в них не було певного становища й статків. А кликали за свій стіл прилизаних писарів, які й за рідну матір не пішли б на війну, і вичепурених франтів, негідників, п'яничок, блазнів, облесників, — їх кликали, героїв, які перестали бути ними. Скільки жертв приносить одна поразка, а скільки б їх було, якби це була перемога! Та хай їм, нехай втішаються тою мертвою славою, заяложуючи її. Досі я жив без них, проживу й далі, ще й краще, ніж з ними.

Минула майже вся зима, і одного четверга Мула Ібрагім зайшов у контору засапаний, збуджений, веселий.

— Запросив нас!

— Хто запросив?

— Хаджі Духотина! На завтра, на вечір!

— Ти йди, а я не піду.

Він зупинився посеред кімнати, з розстебнутим коміром, почервонілий, приголомшений.

— Не підеш? Як то не підеш?

— А так. Не хочеться.

— Постривай, прошу тебе. Ти, мабуть, не зрозумів. Запросив нас хаджі Духотина. На вечірку.

— Чув я і зрозумів, але не піду. Що там робитиму?

— Як — що робитимеш? Та бійся бога…

Він втратив усю свою красномовність, усю наполегливість, усі розумні докази. Сів і здивовано дивився на мене.

— Отже, не підеш. Нас же запросили.

— Ніхто й не помітить, що мене не буде.

— А чи знаєш ти, що люди роблять, аби туди потрапити?

— Не знаю і знати не хочу. Я б не робив нічого.

— Помиляєшся, дуже помиляєшся.

— Заважаю тобі тут?

— Не заважаєш, боже борони. Тільки хочу я, щоб тобі було краще. Не думаєш же ти цілий вік злидарем жити?

— Правду кажучи, мені все одно.

— Не знаю, що тобі й казати. Але більше такої можливості нам не трапиться. І їх розгніваємо.

Він був сумний і зляканий. Сумний через мене, що я знехтував його допомогою, і зляканий через них, що я відмовляюся від їхнього запрошення. Мені стало соромно, і я подумав: скільки слів мусив витратити він, скільки причин вигадати, скільки улесливих усмішок послати, щоб відчинити переді мною ту важкоприступну фортецю! І скільки часу змарнував, бігаючи від одного до другого, — заради мене! А я так грубо й невдячно відкинув його турботу й усю його доброзичливість.

Через те я промовив уже м'якше, виправдовуючись:

— Нам буде там нудно. Я не знайомий ні з ким і не знаю, як говорити з такими людьми.

— Мовчи і слухай. Це буде, мабуть, найкраще. Отже, йдеш?

Він ожив, радість повернулася до нього. Я не міг знову розчаровувати його.

Тоді він подивився підозріло на мене:

— Образився, що раніше не запросили?

— Ні, не образився. Мені лише жаль, що ти стільки принижувався заради мене. Не варто було.

— Я не принижувався. А ти образився, знаю тебе. І через пустий гонор пропустив би таку нагоду!

Справді, у мене не було більше охоти йти на ту прокляту вечірку. Я ще відчував себе так, ніби щойно повернувся з-під Хотина, незважаючи на дружину, на дитя, яке ми чекали, і на потребу сподіватися чогось більшого, ніж безпросвітне убозтво, — заради них. Ще в мені клубочилися каламутні хотинські тумани і часом проймав мене біль за людей. І оце зараз я мав стати зненацька хитрим і гнути шию хтозна перед ким за якесь місце, яке мені має забезпечити краще життя. А як бути із соромом? Душа від цього смердітиме. Злидар я, але не жебрак.

Я прийняв перше запрошення, не вважаючи його ні почестю, ні привілеєм. Але коли мене відсунули, я перестав про них думати. Я сприйняв це як приниження й образу (Мула Ібрагім не помилився) і відповів їм зневагою, яка врятувала мою гордість.

Тим часом тепер, перед завтрашнім вирішальним кроком, я раптом почав торгуватися з власним сумлінням. Ні перед ким не принижуся, але якщо трапиться нагода, то було б безглуздо не скористатися нею. Я не знав, як та нагода могла б трапитися, і поклався на випадок, хай він сам подбає про моє щастя. Якщо такого випадку не буде, залишуся з тим, з чим був, — і це добре. Я навіть сподівався, що мене ніхто не помітить, і я житиму, як жив досі. Як, про що розмовлятиму з тими людьми? Після Хотина я вмів тільки дивитись у воду, слухати цвірінькання горобців і писати прохання та позови нещасним людям. Слів, особливо розумних і догідливих, у мене не було ні для кого. Крім Тияни, з якою вночі розмовляв тихо й довго, а вранці не вмів би нічого того повторити, настільки воно було виплодом ночі, тільки наше, настільки випливало з нашого єднання, що його навіть вранішнє світло відтісняло в приємний, але неясний спогад, і воно