Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

часу на це треба небагато. Та чи варто повертатись у маєток до вечора? Слуги заводили різні ігри, а між них і гру в оплакування.

Оберемок дров накривають чохою[4]. Прилаштовують до неї шапку, один з гравців стає навколішки, двоє його підтримують, а всі інші голосно підскиглюють тому, хто примовляє, ніби плакальниця над небіжчиком. Оплакують кого надумають: один одного, управителя, кухарів, пекарів. Цього разу оплакували управителя. Дізнавшись про це, він образився й розказав панові:

— Оплакали вже вас.

Батько розгнівався, велів покликати «плакальників», і все могло б сумно скінчитися, якби не втрутилася матір:

— Не випадає тобі гніватися, не розібравшись, що й до чого. Всяке буває оплакування. Хто знає, що вони при цьому примовляли? Може, й справді уявили раптом, що буде з ними, коли помре пан, от і заголосили... Слуги підбадьорились і почали присягатися:

— Господи, одверни від нас гнів володаря нашого! Ми й гадки не мали одспівувати вас, не доведи, Боже, дожити нам до такого дня. Ми тільки моураві...

Батько мимоволі засміявся.

— Гаразд, не буду вас карати, — сказав він, — ви тільки ось тут, при мені, покажіть, як одспівували моураві.

Слуги негайно принесли оберемок хмизу, накрили чохою і заголосили:

— О, лихо нам, наш моураві...

І почалася комедія: оплакували вони управителя по черзі, всі як один. Почали збігатися люди, зібрались усі, хто був у домі, і старі й малі, це перетворилося на загальну розвагу. Розсудіть самі: навіть матір, дивлячись на цю сцену з сусідньої кімнати, ледве стримувалася, щоб не розреготатись. Не веселився тільки моураві. Наступного дня він прийшов до батька з клопотанням: «Відпустіть, коли можна. Хочу додому з’їздити».

Може, хтось подумає, що батькові, котрий охоче брав участь в отаких витівках і відзначався легковажністю, просто бракувало розуму. Аніскілечки! Він був дуже розумний, винахідливий і красномовний, хоч красномовство його часто було ядучим. Матір не раз говорила:

— Мої діти успадкували від батька його дотепність, щоправда, отруту свою йому випало розміняти на дрібнички.

Дітей було п’ятеро, і всі ми, з Божої милості, аж надто язикаті — тож неважко уявити, якою була б не «розміняна на дрібнички» батькова дотепність.

Справді, приємно й цікаво було бачити батька, коли він був у доброму гуморі. Якби він одержав трохи ґрунтовнішу освіту і мав належні умови для розвитку своїх здібностей, то став би непересічною людиною. Але нестриманість у поєднанні з винятковою добротою призвели до того, що якби не матір, то в нашому маєтку не було б ніякого ладу. Батько це розумів і в хвилини ніжності й доброти задовольняв материні забаганки і рахувався з її волею. Хоч батько мав примхливий характер, та родичі й знайомі дуже любили його, і уряд виявляв до нього високу шану. За чесність і прямоту чимало гріхів прощалося.

Якось генерал-губернатор Гагарін прислав до нього гінця з наказом: «Негайно приїзди до мене, хочу привітати тебе з царською милістю».

Сталося це у Вербну неділю. Батько прибув до генерал-губернатора. Гагарін привітав його з «царським благоволінням».

Улещений, вельми потішений царським благоволінням, батько вмостився зручніше й чекав, коли нарешті йому вручать речові докази «благовоління». Чекав він, чекав, уже й обідня пора настала, батькові увірвався терпець, і він вигукнув:

— То давайте вже мені, зрештою, якщо вирішили дати, оте ваше «благовоління».

Начальник губернії розсміявся і попросив перекладача розтлумачити йому, що «благовоління» — то всього-на-всього найвища подяка.

Батько геть втратив самовладання, розсердився, підхопивсь і вибіг, вигукуючи:

— Боронь нас, Боже, від такого благовоління! Без обіду лишили. Верба ж сьогодні! Я краще з’їв би добрий кусень балика.

Не минуло й півгодини, як до нас прибув перекладач від Гагаріна з двома добрячими баликами.

«Дозволь піднести це тобі на додачу до «благовоління», — велів переказати губернатор.

Батько, вельми потішений, попросив висловити генерал-губернаторові свою щиру вдячність.

Мені пригадується багато кумедних випадків, що характеризують своєрідний батьків норов. На той час фотографія була ще новиною в Росії. Мій брат сфотографувався і надіслав нам поштою той знімок. Ми одержали повідомлення. Я поспішав у гімназію і, виходячи з дому, попросив сказати батькам, що зайду за бандероллю після уроків. Але батькові кортіло швидше її одержати, і він власною персоною подався на пошту. Увійшов, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, став роззиратися, шукаючи стільця, але його ніде не було. Стояв батько разом з іншими відвідувачами й розмірковував:

«Що ж це таке? Куди б я не прийшов, мені всюди люб’язно пропонують сісти, а цей негідник, певно, не поважає мене!»

Начальник пошти був новий і не знав батька. Батько почекав ще трохи, потім, не стерпівши, підійшов до начальника й сказав:

— Ти ще довго примушуватимеш мене чекати? Віддай те, що надіслав мій Іліко, і відпусти.

— Який Іліко?

— Мій син! Служить в охороні государя-імператора...

— Не знаю його!

— А, ти його не знаєш? Яке нещастя! Йому, певно, тепер і шматок хліба в рота не полізе. Сина мого в палаці знають, і не має жодного значення, знаєш ти його чи ні!

— Авжеж, але ви самі хто зволите бути?

— Я? Князь Ростом Церетелі.

— Вас я теж не знаю.

— Та я ж тобі кажу, хто я!

— Цього замало.

— Може, накажеш на іконі присягтися?

— Ні, навіщо присягатися, підіть і принесіть посвідчення.

— Посвідчення? А що я маю засвідчити?

— Що ви справді князь Ростом Церетелі.

— У кого я маю взяти те посвідчення?

— В поліції, у квартального наглядача.

Такого нахабства батько вже не міг витримати і схопив начальника за барки...

Ображений начальник пошти особисто поскаржився губернаторові. Викликали батька. Увійшовши до приймальні, він з порогу сам накинувся з докорами на губернатора.

— Що ж це таке? Ви всім світом керуєте, всіма верховодите, а не можете знайти підходящих людей — різних блазнів і божевільних тримаєте на службі!

— У чому річ? Що ви там накоїли? — спитав губернатор.

— Я «накоїв»! Великий імператор Олександр Перший нагородив мене, Ростома Церетелі, князівським титулом. Микола підписався під ним, Олександр Другий приклав печатку, і ось тепер якийсь негідник відбирає в мене милість, подаровану трьома государями; либонь, думає, що ця милість — черкеска, яку він мені подарував із свого плеча. Посилає мене в поліцію, каже, нібито все це нічого не варте, коли не підтвердить, бачте, сам квартальний, Максим Мгалоблішвілі.

— Чудово! А що ж ви йому відповіли?

— Стану я