Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Я тебе одсушу... Знайшовся!

Ларко, кривлячись від болю, стягнув рукав каптана,

розірвав сорочку... Підійшов до Степана. Той оглянув рану. Рана була невелика, навіть до кістки не дістало.

— Пам'ять, Ларко: не підкрадайся збоку. Ходи тепер із зарубкою...

— Ти сказився, Степане,— докірливо мовив Іван.— Так можна заїкою стати. Чого розлютився?

— Ти хоч загодя кажи: лякатиму,— попросив Стир.— А то я трохи в штани не наклав.

— Годі про це,— сказав Степан. Помовчав... Подивився на річку, на безхмарне небо, промовив мовби з жалем: — Ясно ж як!.. Господи! Кінець літу.— Глянув на осавулів, лишився невдоволений: — Ну, повитріщали очі! На годині, кажу, стало! Значить, добре! І нема чого витріщатися...

Осавули мовчали. Таким вони свого отамана ще не бачили: на очах двоївся — то жах вселяв, то жалість.

Степан підвівся, пішов у ніс струга. На ходу легко взяв княжну, підняв і кинув у воду. Вона навіть не встигла скрикнути. Степан пройшов далі, у самий ніс, покликав:

— Ідіть до мене!

Він сів, знову привалився боком до борту... Зиркнув на воду, куди без крику пішла молода княжна... В очах на мить зринули біль і туга, він одвернувся.

Осавули підійшли; хто сів, хто залишився стояти. На отамана боялися дивитись. Тепер уже — тільки боялися: комусь ця княжна віділлється слізьми. Але ж хто знав, що він так її махоне? Якби знали осавули, що він задумав, може, й учинили б опір... Хоча навряд. Може, хоч відійшли б собі на цей час. Якось не так треба було, не на очах же у всіх... Чи обміркував це заздалегідь Степан — отак, на очах у всіх, кинути княжну у воду? Ні, не обміркував, він уночі вирішив, що княжну віддасть в Астрахані. Але після сутички з осавулами, де він аж ніяк не лякав, а міг насправді молоснути кого-небудь, якби перед ним опинилися не такі вправні, як він сам, після цієї сутички розум його помутився, це була мить, він проходив повз княжну, його немов ужалило — він нахилився, взяв її й кинув. Тепер він почне жаліти її, сумувати, лютувати...

— Ларко, чого наобіцяли Львову? Перекажи,— звелів Степан.

— Віддати прапори, гармати...— почав переказувати Ларко: це те, що вони, домовившись з отаманом, згодилися віддати на переговорах із князем Львовим у гирлі

Волги.

— Скільки?

— Не домовлялися. Сказали, важкі віддамо.

— Ну? Далі.

— Ясир. Морські струги, припас... Але припас і струги — в Царицині. Служилих людей, що з нами, він каже, відпустити...

— А як ми без припасу залишимося? — втрутився Чорноярець.

— Зажди. Ще?

— Іще: бити чолом цареві за провини. Без того, мовляв, не пустимо на Дон: цар, мовляв, з них теж спитає, навіщо...

— Іване, скільки гармат у нас?

— Всіх сорок дві.

— Іще що, Ларко?

— Манаття, яке на бусах узяли...

— ІЩе?

— Все наче. Ну, до присяги станемо — само собою.

— Мишко, переписав, що в дар веземо?

— Переписав,— жваво відгукнувся Ярославов.

— Ану?

— Воєводі: оксамит червоний заморський — шість бунтів, дев'ять тюків сап'янів — у тюку по п'ять сап'янів, три килими ритих, кутні з травами — чотири косяки, стрічки золоті — сорок аршинів, недолиски — три, низки з яхонтом — дві, доріжки із золотими травками — тридцять аршинів, мережива шемахинські з золотом і сріблом — дві стопи, чашки золоті — тринадцять, тридцять юхт шемахинських — у чотирьох вузлах. Цьому воєводі веземо, другому: сорок юхт шемахинських — п'ять вузлів, десять косяків мережива із золотом і сріблом, дві якісь книги, килим великий турецький із шовком, три сувої оксамиту золотавого, іще сундук з грецькими книгами, вісім пар пістолів у позолоченій оправі, п'ять косяків тафти струменистої різних кольорів, кришталю — не злічити, шовк...

— Насобачився ти в цьому ділі! —здивувався Степан.— Чеше, як піп обідню.

— Іще списки є...

— Досить.— Степан подивився на осавулів. Спитав: — Вистачить чи ні — пельки позатикати? Чи ще мало?

Осавули промовчали: ніхто не знав цього. Тільки Чорноярець висловив свою думку:

— По горло. А припас навіщо пообіцяли віддати?

— Федоре,— покликав Степан,— чи посилав когось, куди я велів?

— Сімох. П'ятеро прийшли, двоє ще в місті.

— Що кажуть?

— Ждуть, кажуть, козаків: охота на наше багатство глянути.

— Ну? Це я без них знаю. А про стрільців?

— Стрільці-строковики додому збираються, ждуть нових. Воювати з нами не схиляються. Про цареву милостиву грамоту до нас — знають, навіть посадські знають.

Степан витяг із-за себе невелику шкіряну сумку з чимось важким. Кинув Федорові. У сумці брязнуло, коли Федір зловив її.

— То як же з припасом? — серйозно занепокоївся Чорноярець, дивлячись на отамана й на осавулів.— Що ви, справді? Куди ми без припасу?!

— Був би, Ваню, кінець, та трапився гаманець. Федоре, передай Красуліну — окремо, щоб не бачив ніхто. Я теж гадаю, вистачить. Кирпу вгору дуже не задирати, але й... телятами теж не прикидайтеся: вовки з'їдять. Дивіться на мене: я в таких бувальцях бував.

Бував — осавули це знали. Мовчали.

— Ну, раді тепер ваші душеньки? — раптом сердито спитав отаман. І знову ображено й гнівно поглянув знизу на осавулів.— Задоволені?.. Живолупи.

І на це йому ніхто нічого не сказав. Не те щоб осавули надто вже були задоволені, але... тепер сталося. А коли вже сталося, то воно й на краще.

Люду висипало на берег — сила-силенна. Гукали, махали руками, хустками... Раді були. Чужому хоч порадіти: вільні, багаті люди завітали до міста. Нікого не бояться.

Козацькі струги ткнулися в каміння. Козаки зійшли на берег і рушили до Кремля. Людське море роздалося, утворило неширокий прохід; козаки влилися в цей прохід яскравою, барвистою річкою.

Степан ішов в оточенні осавулів, нічим особливим не вирізняючись з-поміж них: на ньому було все оса-вульське. Тільки зброя за поясом дорожча. І все-таки його впізнавали, показували на нього... Він ішов спокійно, голову тримав прямо, ледь мружив очі.

Чотири кремезні козаки йшли попереду, розкидали мідні й срібні гроші.

— А чи не послати нам воєводу к такій матері? — спитав раптом Чорноярець.— Тимофійовичу? Ти глянь, що робиться!..— Вони йшли поряд; Чорноярець подивився на отамана.— Га, Тимофійовичу?—Тимофеевичем Чорноярець називав Степана тоді, коли якесь ризиковане діло, затіяне отаманом, оберталося великою удачею.

Степан мовчав. Мовби не чув.

— Я кажу: не кланятися б нам тепер воєводі! Господарі, виходить, ми, а не воєводи, Тимофійовичу!..

Степан іще дужче примружив очі. Напевно, Степан був щасливий. Він був радий.

— Постривай, Ваню,— сказав він стиха.— Не жируй поки що. Може, й пошлемо, тільки не зараз. А кортить послати? — Степан глянув на першого осавулу й засміявся.

Люд тріумфував на всьому шляху разінців. Навіть ті, що призвичаїлися й отупіли в рабстві і не називають своє життя ганьбою, кому й стогін у горло забили, всі, з малолітства тавровані, одвічно безправні, вони теж по-справжньому радіють, коли бачать того, хто ногами потоптав страх і рабство. От вони й радіють. Любить народ вождів сміливих, добрих. Слава Разіна летіла поперед нього. В ньому й любили ту поховану свою надію на щастя, на світле воскресіння; надію цю не можуть, виявляється, зовсім убити ні най-хитромудріші, ні найтупіші володарі цього світу. Народ сам обирає собі кумира — щоб любити, а не боятися.

З півсотні козаків увійшли з Разіним у Кремль, решта лишилися за стінами.

Щоб подіяти на гордого отамана ще й страхом божим, зустріч з ним астраханські власті призначили в домашній церкві митрополита. Так напоумив сам митрополит.

— Звісно, він несосвітенний негідник,— сказав митрополит,— але все-таки хрестили ж його! Тут ми його дужче проймемо.

Перед невеликим вівтарем стояв довгий стіл, за ним поважно сиділи: князь Іван Прозоровський, князь

Михайло Прозоровський, князь Семен Львов, дяк, піддячий, митрополит, голова стрілецький Іван Красулін, ще п'ятеро чи шестеро приказних — усього душ два-надцять-тринадцять.

— Е!..— мовив Степан, заходячи в церковку і скидаючи шапку.— Я в Соловках бачив: отак само на великій іконі намальовано. То хто ж із вас Ісус?

Разін ще замолоду не раз ходив послом до калмиків — схиляти тайшів проти кримчаків (при цьому спочатку треба було роз'ятрити до виску давню злобу калмиків до Малого Ногаю, а вже через Малий Ногай спрямувати цю злобу на Крим), був головщиком великих загонів у війні з тим же Кримом, у неповних тридцять літ побував у Азові, Астрахані, Москві, Соловках... І оцей самий Разін, опинившись перед лицем можновладців (особливо коли бачили козаки), такого інколи дурня корчив, так зухвало, люто й затято стояв на своєму, що здавалося — вже й не треба б так. Не впізнавали розумного, хитрого Стеньку, навіть побоювалися: так і до біди недалеко. Напевно ж, вельми досвідчений отаман розумів потім, що шкодить собі такими нестямними вихватками, але нічого не міг із собою вдіяти: коли бачив якогось можновладця (чи тих, кого з Москви на Дон присилали, чи своїх, подібних до Корнія), та ще бундючного,

суворого, то його мовби нечистий у спину штовхав: треба було обов'язково допекти цьому бундючному, суворому.

— Спершу лоба перехрестити треба, зухвальці! — суворо сказав митрополит.— До конюшні зайшли?!

Разін і всі козаки за ним перехрестилися на розп'яття.

— Так: це діло зробили,— мовив Степан.— Тепер...

— Усю ватагу привів?!—крикнув раптом перший воєвода, почервонівши.— Був тобі мій указ: не заходити козакам до міста, стояти в гирлі Болди! Був чи ні?

— Не галасуй, воєводо! — Різкий Степанів голос теж неабияк зазвучав під невисоким склепінням затишної церковки.— Ти боярин знатний, а все ж не вищий за царя. У його милостивій грамоті не сказано, щоб нам до міста не заходити. Нічого поганого ми тут не вчинили, чого ти горлянку дереш?

— Хто стрільців у Яїку повбивав? Хто посади пограбував, учуги порозоряв?.. "Нічого поганого"! — сказав митрополит теж злісно.

— Був гріх, за те приносимо цареві провини наші. Ось вам бунчук мій — кладу.— Степан підійшов і поклав на стіл перед воєводами символ влади своєї.— А ось прапори наші.— Він оглянувся... Десятеро козаків вийшли вперед із знаменами, пронесли їх повз стіл, поставили в куток — ганчірки на кілочках.

Степан стояв прямо, просто у вічі дивився тим, хто сидів за столом.

— А ось дари наші невеликі,— вів далі, не оглядаючись.

Знову козаки розступилися... І тринадцятеро молодців вийшли наперед, кожен ніс на плечі важкий тюк із дорогими товарами.