Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Клубочився туман.

Збиралося посольство в Астрахань.

Степан сидів на носі свого струга. Разом з ним на струзі були: Іван Чорноярець, Стир, Федір Сукнін, Лазар Тимофеев, Михайло Ярославов, княжна. Княжна сиділа причепурена й сумна. Степан теж задумливий. Козаки прим'яті, похмурі на похмілля: Степан не дав похмелитися, а упрошувати марно — знали, не дасть.

Іван Чорноярець порядкував зборами. Споряджали дванадцять стругів. Хотіли насамперед туману напустити астраханцям: вразити багатством, коштовним оружжям.

—■ А князька взяли?!—гукав Іван.— Як він там?

—■ Нічого! Мармизу йому трохи зіпсував батько вчора, а так нічого, веселий!

— Надягніть на нього якомога більше. Хай сміється, скажіть! Прапори взяли?!

— Взяли!.. А скільки ж брати?

— Тимофійовичу, скільки прапорів брати? На кожний стружок?

Степан подумав.

— Десять.

— Десять!—гукнув Іван.— Виберіть які справніші!

Дванадцять стругів палали на воді мальовничим різ-

нобарв'ям. Повівав північний попутний вітерець; напнули вітрила. Вітрила були шовкові,на деяких понашивані червоні хрести. Снасть теж із шовку. Дванадцять стружків, немов зграя білогрудих лебедів, похитувалися біля берега, готові одчалити.

До Степана підійшов Стир (козаки підіслали).

— Що, Тимофійовичу, хотів я тобі сказати...— почав був він.

— Ні,— коротко відповів Степан.— Веслярам можна по чарці. Іване!..

— Га!

— Веслярам по чарці! Більше нікому!

— Добре! — Похмурий отаманів настрій гнітив Івана, але він намагався удавати, що все добре. Нічого. Діло робиться, чого ж іще? Перший осавул навмисне бадьорив себе й інших.

Веслярі пожвавішали, зачувши про чарку. Весело поглянули на осавулів.

Засмучений Стир пішов на своє місце. Оглянувся на отамана... Підсів до одного смаглявого весляра.

— Васько, ти пам'ятаєш, сучий сину, як я тебе тоді виручив? — лагідно спитав він.— Ото коли тебе до берези прив'язали...

— Пам'ятаю, діду. А чарки не оддам.— Васько сплюнув за борт гірку слину.— Я краще до берези ще раз стану...

— Чого? Ти ж як огірочок сидиш! А в мене калган зараз трісне. Помру, мабуть. Невже тобі не жаль? Га? Васько...

— У мене в самого...— заговорив був смаглявий Васько, та Стир притиснувся до нього ближче, мало не обійняв і гаряче зашепотів, обдаючи смердючим перегаром :

— Стривай-но. Давай так умовимося: ти мені зараз оддаєш свою вошиву чарку, а вдома поїдемо в Черкаськ до Мирона Чорного — сватати за тебе його дівку...

— Я про ту дівку ні сном ні духом,— здивувався Васько.— Я її у вічі не бачив. Ти що?

— Побачиш. Він мені кумом доводиться. Мирон. А дівка в нього — не дівка — скарб. Хрещениця моя. Ну? А вино в Мирона — ти, либонь, чував?.. Ти спитай у будь-кого тут: "Яке вино в Мирона?" — тобі скажуть. Ми там три тижні гулятимемо...

У гурті, де були осавули, точилася неголосна розмова. Свої справи.

— Де ж він тепер?

— У лозняку десь, Іван сховав.

— Ну, він хоч добрався до неї?

— Не встиг.

— Шкода. Потерпати, то вже хоч знати, за що.

— Іван підмовляє уморити її як-небудь...

— Як?.. Догадається ж. Раніше треба було. Тепер — зразу до нас кинеться. Ні, тут усім тоді не минути лиха.

— Та-ак... От сучка! Занапастила козака.

— Та він, Фрол, теж... жодної молодички так не пропустить.

— Задивлявся він на неї, я давно помічав. А це, видно, перебрав учора... Не витерпів.

Осавули взяли близько до серця нещастя свого товариша. Шкода було Фрола. Лютою ненавистю зненавиділи красуню княжну. Тільки двоє з них лишалися спокійними, не брали участі в пустій розмові: Ларко Тимофєєв і Федір Сукнін. Ці двоє придумали, як позбутися княжни. Придумав Ларко.

Цей козак з ясними лагідними очима любив Степана особливою любов'ю і відданий отаманові зовсім не так, як усі, хто йде за ним, за його удачею. Він хотів, щоб отаман був справжнім отаманом, щоб навколо отамана все никло й трепетало, і тоді, за такого отамана, він не вагаючись поклав би голову. Тут він не знав упину. І коли він бачив, як Степана що-небудь відводить убік з обраного шляху, він щиро страждав. Він ладен був порубати людину, яка недобре вплинула на отамана, ладен був сам плазувати на животі перед отаманом — щоб усі бачили і щоб усі теж плазували,— аби лише звеличувався улюблений "вож" і благословлялось удачею його діло. Коли він, приміром, страхався отаманового гніву, то дуже рідко страхався насправді — частіше удавав, що страхається. Він не боявся, він любив, і якби він коли-небудь зрозумів, що отаман зовсім збився зі шляху істинного, він ліпше вбив би його ножем у спину, аніж своїми очима бачити, як обожнюваний ідол похилився і незабаром упаде.

Сьогодні вранці Ларко звірився Федорові: він придумав, як умертвити княжну. План був по-варварському простий і... жорстокий: до княжни дозволялося заходити її братові, молодому гордому князькові, і він іноді — вряди-годи — заходив. Хай він зайде до сестри в намет і задушить її подушкою. За це Ларко — клятвене слово! — сам візьметься визволити його з неволі. Тут — Астрахань, тут легко сховати князька, а як підуть звідси козаки, воєводи переправлять його до батька. Пояснення просте: князьок помстився отаманові за ганьбу. У косооких так буває.

Федір був здивований такою простотою.

— А чи задушить? Сестра ж...

— Задушить, я говорив з ним. Уночі через товмача говорив... Тільки боїться, що обдурю, не виручу.

— А виручиш?

— Не знаю. Може, виручу. Це — потім, треба спершу цю чорнявочку задушити. Як гадаєш? Треба ж!

— Давай,— трохи подумавши, сказав Федір.

Так вони вирішили сьогодні вранці.

— А куди він її оце зараз повіз? — і далі стиха гомоніли осавули.— Навіщо? Перед воєводами, чи що, вихвалятися?

— Біс його знає... Нарядив!

Подивилися на княжну. Княжна сумувала за своєю нянькою, яку порішив цієї ночі Фрол Минаєв. Няньку так і не витягли з води — відштовхнули плисти.

Підійшов Стир. Судячи по очах, він умовив Васька.

— Ну? — спитали його з осавульського гурту.

— Не велів, козаченьки,— весело мовив Стир.— Аніяк. По-всякому пробував. Уже і так і сяк підкочувався... Ні! Нічого, потерпіть, хлоп'ята. А то справді — на таке діло їдемо...

— А ти десь уже урвав! — із заздрістю сказав Мишко Ярославов.— Ач, як розбалакався. Тут на світ білий дивитись не хочеться, а він іще торохтить... Урвав?

— Урвав,— признався Стир.— Хлопець один боржок віддав.

— Хто б і мені боржок віддав! — зітхнув Мишко.

— Потерпіть,— добродушно порадив Стир.— Ось побуваємо у воєводи, а тоді вже розговіємося.

Тим часом Степан махнув рукою.

А хвилиною раніше він же, Степан, поки осавули розмовляли між собою, звелів сказати Іванові Чорноярцю, щоб той висадив на берег молодого князька, котрого теж готували з собою в посольство. Іван здивовано подивився із сусіднього струга на Степана... Той кивнув головою, підтверджуючи, що — так, висади. Іван вивів нарядного князя і віддав козакам, які залишалися. Навіщо так зробив отаман, Іван не зрозумів. І ніхто не зрозумів. Потім уже, пізніше, збагнули: щоб князь не знав про гірку долю своєї сестри й ніде не розказував, що йому довелося бачити.

Головний струг, а за ним решта виплили з Болди у Волгу. Зразу взяли гарний хід.

Степан сидів у тій самій позі, привалившись боком до борту, посмоктував люльку. Зрідка поглядав на осавулів. Бачив, що шушукаються. І напевне знав, зна-ав, які вони там розмови ведуть.

Княжна сиділа сама. Вона аж схудла за цю ніч.

Осавули все гомоніли. На отамана не дивилися.

А Степан уже невідступно дивився на них... І погляд його став недобрий — уважний. Він зітхнув. І раптом схопився і, ступаючи через лави, швидко пішов до них. Осавули мимоволі підвелися назустріч. Лазар Тимофеев помацав шаблю...

— Переховуєте Фрола! — стиха гукнув Степан, хапаючи першого-ліпшого за барки. Ним виявився Федір Сукнін. Степан штурхонув його. Той спіткнувся ззаду об лаву, гепнувся.— В гробину вашу, в кров!..— Іще один осавул полетів од сильного стусана, Мишко.— Жалко Фрола? А я вам хто?! Я отаман чи затичка?! Мною попихати можна?! Собаки!.. Шепочетесь тут?!

Двоє встигли вихопити шаблі — Федір, що миттю скочив на ноги, і Ларко. Федір прямо пішов на Степана, Ларко опинився збоку й теж рушив до отамана.

— А-а,— раптом зовсім тихо, якось навіть радісно мовив Степан, і в його руці блиснув косий білий вогонь.— Ну?..

Ніхто не помітив, як вихопив шаблю Іван Чорноярець, що саме наспів; лише побачили, він махнув рукою... Тонкий, короткий дзвяк, і шабля Федора Сукніна перелетіла через борт і булькнула у воду: Іван вибив її у Федора. І він же заступив Федора й став перед Степаном. Федора відштовхнув далі назад Мишко Ярославов, бо Федір, опинившись без шаблі, мацав рукою біля пояса, де пістоль.

— Миротворець,— тихо і вкрадливо сказав Степан.— Ну?.. Врятував отамана? Врятував? — І йшов на Івана, страшний, білий; губи його скривилися від образи, тремтіли, він ніяк не міг ними посміхнутися.

— Угамуйся, навіжений! — гукнув Іван.— Що ти робиш?

— Ать! — Степан різко хитнувся вбік... І Ларко чудом уцілів — ухилився. Все ж кінцем шаблі Степан черконув Ларка по руці.— На!..

Тієї миті, коли Степан обернувся до Ларка, Іван кинувся на Степана, розчепіривши руки,— хотів схопити. Степан з нелюдською спритністю пірнув йому під руку й підставив ногу. Іван упав, але шаблі не випустив, крутнувся лежачи, підняв шаблю, щоб затулитися нею од видимої смерті. Та отаманова шабля вже здійнялася над ним...

— Пропав, козаче! — гукнув Степан Чорноярцеві.

У цю мить гримнув постріл. Степан із силою загнав

шаблю в дно стружка на чверть од Іванової голови. Тільки після цього обернувся на постріл.

— Хто стрілив?

— Я,— сказав Іван Аверкієв.— Хотів...

— Куди цілився? В руку?

— В шаблю, батьку. Святий хрест, у шаблю. Хотів вибити.

Степан сів на лаву, сплюнув за борт.

— Ну, повоювали, й годі.— Отруйна, люта туга, що зранку гризла серце" відринула. Стало легко.— Кажіть, про що ви тут шепотілися?

Усе це скоїлося так швидко, що не всі зразу отямилися. Звідусюди, з усіх стругів, на отамана зорили козаки. Отаман махнув їм — веслуйте.

— Сідай,— запросив Степан осавулів. Він повеселів навіть — так легко стало на серці.— Ларко, покажи руку. Як ми її там? На отамана — з шаблею! Безстидник.

— Що я, рубати, чи що, став би?

— Показуй руку. А що б ти став робити? Зачісувати?

— Плазом дістав би — щоб руку одсушити.

— Показуй рану.