Іван Багряний - Скорочено Тигролови

природою, звірами і часто навіть забував, що в них треба стріляти. Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром туди прийшли й Наталка з батьком, хоч і на Голубій паді справи мисливські теж були непогані. Але дівчину тягло на Бікіні. На Голубій паді мисливці трохи пополохали вепрів, закапканили три рисі, а одну Наталка піймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дівчину, пес Заливай налетів і задавив її "без ніякого попереднього слідства".

Наталка дуріла там, де треба серйозності, інколи навіть псувала полювання, але нітрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття страху. Боялася одного Григорія. Проте він до цього звик і радів з того, що дівчина поруч.

А одного разу трапився незвичайний випадок.

Ціною дружби. "Злодюжка"

Якось Григорій пішов білкувати з дубельтівкою (дробовиком). Зайшов далеко. Задерши голову, спостерігав, як вивірка порається з кедровою шишкою. Забув і про рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка.

Хотів іти додому, та раптом побачив, що на нього суне ціла череда якихось тварин. Це були дикі свині — вепри на чолі з великим і страшним вепром—сікачем. Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корінням дерево. Григорій був погано одягнений для довгого сидіння на дереві, а вепри не поспішали, чавкотіли собі, знайшовши багато поживи.

Нарешті мисливець не витримав і вирішив вистрілити, щоб налякати звірів. Сікач оскаженів і кинувся на виворотень, збираючись його розтрощити. Та раптом сталося щось несподіване — весь табун кинувся навтьоки і зник у лісі, наче і не було його.

Григорій подумав, що це може бути лише тигр, бо знав із оповідань Грицька: цей звір "пасе" вепрів і з того живе. Хоч він і боїться людей, першим їх ніколи не зачепить, але що, коли він голодний?

Проте й сидіти на дереві — не всидиш на морозі. Григорій наважився, зліз із виворотня й пішов. Сніг, віхола — нічого не видно. Зрозумів, що заблукав. Та ще й не мав при собі ані сірників, ані зброї путньої. Ішов лише з упертості. Потім присів відпочити, пильнуючи, щоб не заснути. І... задрімав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай і лизав у ніс.

А незабаром підійшла вся заліплена снігом Наталка і сказала ніби сердито: "Хто ж так ходить?!"

Стали йти разом — і заблукали зовсім. А сил далі йти в такій круговерті вже зовсім не було. Знайшли якусь скелю в гущині та й влаштувалися під нею в бур'яні та мохові. Притулилися спинами до пенька й дрімали сидячи.

"Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людська солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов'язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними..."

Дівчина у сні, не маючи сили тримати голову, мимоволі обіперлась на Григорієві груди. І спала солодко, як дитя. А юнак сидів і боявся поворухнутися, боявся розбудити її.

Наталка щось марила у сні, посміхалася. її уста були так близько, і Григорієві хотілося поцілувати їх хоч нишком, хоч один раз. Дівчина й не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько—тихесенько поцілував.

Наталка розплющила очі, здивувалася, потім злякалася і швидко відхилилася від нього. А тоді спалахнула, схопилася й пішла, навіть свій вінчестер забула.

Збентежений, спійманий на злочинстві, засоромлений Григорій кляв себе. Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. Як же він нахабно й брутально повівся з цією гордою і чистою дівчиною! Злодюжка!

Пішов до табору і кружляв навколо нього, поки не почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася із Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!

Різдво в пралісах

Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома.

Як не рахували — не встигають. Біля річки побачили нові бараки, здивувалися й збентежилися — аж куди посунули лісозаготівлі! Спинилися спочити трохи і посушитися, бо потрапили в наледь і помочили унти.

У бараках повно людей — колгоспи відбували трудобов'язок на лісорозробках. Через річку — інший барак, з репресованими. Чути, як охоронці кричать і лають жінок, що пиляють дрова. Раптом жіночий голос заспівав журливої української пісні про пропащу долю. Пісню обірвав брутальний оклик вартового.

У Григорія аж серце зайшлося від гніву та жалю. Мисливці пішли далі, а хлопця ще довго переслідували звук пилки та чайчине ячання пісні.

Доганяли свят—вечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха.

Вдома на них чекала гаряча лазня "по—чорному". Нащо вже Григорій був дебелий, але і він не міг витримати того, що виробляли старий Сірко із Грицьком. Вони обливалися нестерпно гарячою водою, люто періщили один одного березовими віниками, потім обливалися крижаною водою. Терли шкіру мочалками, як наждаком, а тоді ще вибігали надвір і качалися в снігу, грали в сніжки на 50—градусному морозі.

Різдво Сірки святкували так, як з діда—прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів.

Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати.

Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш—колядку, що Григорій ніколи такого не чув.

Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу