Коцюбинський - Fata morgana, Коцюбинський

class="p">Марiя сплес­ну­ла в до­ло­нi.

- Заба-стов-ка! Гос­по­ди ми­ло­серд­ний!

Панас Канд­зю­ба хит­нув­ся впе­ред, не­мов вер­ба од вiт­ру.

- Забастовка? Як са­ме?

А так. Пан кли­че ко­си­ти, доб­ре, кар­бо­ван­ця в день. Не хо­чеш - ко­си со­бi сам. Нiх­то на ро­бо­ту не вий­де. Нас­та­ли жни­ва - да­вай на­шу цi­ну; нез­го­да, - на­зу­вай сам пос­то­ли та й гай­да з сер­пом на по­ле.

- Ха-ха! От лов­ко!

Смiх роз­ко­тив­ся по ха­тi, з кут­ка в ку­ток. Цi­лi ря­ди ко­ли­ва­лись од нього. Смiх ко­сив на­че та клав лю­дей в по­ко­си. Пан в пос­то­лах! Ха-ха!

Пiвтора Ли­ха впрiв на­вiть од тої уяви: йо­го ли­си­на, зро­ше­на по­том, ло­ви­ла й пе­ре­ли­ва­ла блиск лам­пи. Пан в пос­то­лах!..

Перед очи­ма в Па­на­са не­вiдс­туп­не сто­яла ку­мед­на пос­тать глад­ко­го па­на у пос­то­лах, са­ма се­ред по­ля, нев­мi­ла i без­по­рад­на. I не лег­ка ве­се­лiсть гра­ла в Па­на­со­вiм сер­цi, а дав­ня му­жи­ча зне­на­висть, що знай­шла своє сло­во.

Озуть па­на в пос­то­ли!

У цьому сло­вi бу­ла цi­ла кар­ти­на, роз­кiш­ний план, спра­вед­ли­вiсть людська й не­бес­на.

Озуть па­на в пос­то­ли!..

Але як се зро­би­ти?

Ба, як се зро­би­ти? Пан не дур­ний. Свої не схо­чуть, чу­жих пок­ли­че. Панське все звер­ху.

На са­му дум­ку, що чу­жi ста­ли б на пе­реш­ко­дi, пiш­ли б про­ти гро­ма­ди, зас­вi­ти­ли­ся очi.

Заговорили всi ра­зом.

Мажуга пiд­няв до­го­ри ру­ку, на­че го­лоб­лю.

- Чужих не пус­ка­ти! Ро­зiг­на­ти! Кiл­ка­ми!

Го-го! та­кий не пус­тить.

Марiя сплес­ну­ла в до­ло­нi.

- Авжеж. Як не пос­лу­ха - би­ти.

Бо вже нi­ку­ди да­лi, все од­но про­па­да­ти. - Хоч в яму, гiр­ше не бу­де. - На­род зго­лод­нiв, а нiх­то не под­бає, їсти нiх­то не дасть. - А не дасть. Як хо­чеш їсти - пий во­ду… - З'їв пiв­бi­ди та й на­пий­ся во­ди… - Один роз­ко­шує, а дру­гий… Стар­ша бi­да, як роз­кiш. - Озуть па­на у пос­то­ли…

Однак по­во­лi уява Па­на­со­ва в'яла, на­че хро­бак то­чив її. Де-де? Хi­ба так лег­ко зма­га­тись з па­ном.

Пан не хо­тiв вже взу­вать пос­то­ли, не хтів сам жа­ти. Вiн знов був сильний та хит­рий во­рог, з яким труд­но бу­ло бо­ро­тись, який все пе­ре­мо­же. Кра­ще да­лi од па­на i од грi­ха. Хi­ба йо­му земський не ви­бив зу­ба?

Панаса нiх­то не слу­хав. Тодi вiн по­чав сту­кать цiп­ком.

Чого йо­му тре­ба?

Нi, па­на не на­ля­каєш. Вiн має си­лу. На­же­не то­бi пов­не се­ло, i в ко­го зза­ду бу­ло гла­деньке, ме­ре­жа­не зроб­лять. Те­пер кри­чать, а то­дi що? В гур­тi i без­зу­бий со­ба­ка лю­тує. Схо­тiв один з дру­гим го­лi­руч їжа­ка вби­ти. Не вб'єш, бо вко­лить.

Стара ха­зяй­ка знов прик­ру­ти­ла лам­пу. Ко­ли там що бу­де, а гас до­ро­гий.

Iван Ко­рот­кий хтiв зна­ти, чи всi пiд­пи­са­лись.

Чоловiк з Ямищ за кри­ком не мiг нi­чо­го ска­за­ти.

- Цитьте, цитьте, не­хай го­во­рить…

Звiсно, не всi пiд­пи­са­ли. Ба­га­чi не схо­тi­ли.

- Схотiли! Один бiс, що пан, що ба­га­тий му­жик.

Проте до них прис­та­ли се­ла - Пiс­ки, Бе­ре­за, Ве­се­лий Бiр.

О! Чуєте? чуєте, скiльки прис­та­ло… Те­пер за на­ми чер­га. Стiй­мо за них, во­ни за нас пос­то­ять.

Пiдписать! пiд­пи­сать!

В ха­тi ста­ва­ло душ­но. Дим слав­ся по ха­тi, як низькi хма­ри, i си­нi хви­лi, змi­ша­нi з кри­ком, тяг­ло в од­чи­не­нi вiк­на.

Хiба при­си­лує хто ро­би­ти в па­на? Не хо­чеш, не йди. Не­хай по­ба­чить, що не в ба­гатст­вi си­ла, а в чор­них ру­ках. Тре­ба всiм прис­та­ти. Усiм.

Панас Канд­зю­ба йшов про­ти гро­ма­ди.

А вiн не зго­ден. Се бу­де бунт.

- Тю, який бунт?

- Такий, що бунт. За се не пох­ва­лять. Кра­ще че­ка­ти при­рi­з­ки.

- Чекай, дiж­деш­ся.

- Скоро бу­дуть зем­лю дi­ли­ти.

Марiя сплес­ну­ла в до­ло­нi.

Хiба ж во­на не ка­за­ла!

На Па­на­са на­сi­ли. Хто бу­де дi­ли­ти? Мо­же, па­ни?

Але Па­нас мiц­но сто­яв на сво­му. Твер­дий i сi­рий, як груд­ка зем­лi, важ­кий в своїх чо­бо­ти­щах, вiн знав тiльки од­но:

- Будуть зем­лю дi­ли­ти.

- Та доб­ре, доб­ре, а по­ки що…

- Це бу­де бунт.

Ще там заг­на­ти ко­нi у спаш на панське, ви­вез­ти ниш­ком де­ре­ви­ну iз лi­су, за­ки­ну­ти вер­шу у панський ста­вок - але бун­ту­вать про­ти па­на цi­лим се­лом, на се не­ма зго­ди. Бу­де з нього i од­но­го зу­ба, що ви­бив земський.

- Ось ба­чиш… ось!

Роззявив ро­та i ти­кав пальцем, гру­бим i нег­нуч­ким, як цур­па­лок з ко­рою, у чор­ну дiр­ку на блi­дих яс­лах.

- Бачите… ось!

Так Па­на­са i об­ли­ши­ли.

***

Грiм все гур­ко­че, i ру­да хма­ра лi­вим кри­лом обiй­ма не­бо. Бульбаш­ки ска­чуть од кра­пель скрiзь по во­дi, а рiв­ча­ка­ми пли­вуть по­то­ки i пiд­ми­ва­ють сi­но. Про­па­ло сi­но! Ма­лан­ка за­ка­са­лась та лi­зе в во­ду, i то­дi са­ме Га­фiй­ка го­во­рить:

- Мамо, хтось сту­ка в вiк­но.

Вiкно? яке там вiк­но?

Справдi щось сту­ка.

Маланка зла­зить iз ла­ви, ма­цає стi­ни, а у вiк­но хтось га­тить.

- Що там? Хто сту­ка?

Маланка од­чи­няє вiк­но.

- Йдiть на гу­ральню. Не­щас­тя. Анд­рiй ска­лi­чив ру­ку.

- Нещастя! - пов­то­ряє за ним Ма­лан­ка.

- Дуже ска­лi­чив?

- Не знаю. Од­нi ка­жуть - вiд­тя­ло ру­ку, а дру­гi - пальцi.

- Боже мiй, бо­же…

Маланка тов­четься у пiтьмi, як ми­ша у паст­цi, а що хо­тi­ла зро­би­ти - не знає. На­реш­тi Га­фiй­ка по­дає їй спiд­ни­цю.

От то­бi й грiм!

Яке без­ко­неч­но дов­ге се­ло. Там, на гу­ральнi, не­щас­тя, Анд­рiй вмер, мо­же, он ле­жить дов­гий i не­ру­хо­мий, а тут тi ха­ти, сон­нi i ти­хi, од­ну ми­неш, дру­га встає на до­ро­зi, як без­ко­неч­ник. За ти­ном тин, за во­рiтьми во­ро­та… Чут­но, як ху­до­ба в обо­рах важ­ко со­пе та Га­фiй­ка не­рiв­не ди­хає по­руч Ма­лан­ки. А гу­ральня да­ле­ко.

Тiльки те­пер по­мi­чає Ма­лан­ка, що за нею пос­пi­ша хло­пець з гу­ральнi.

- Ти ба­чив Анд­рiя?

Хтось чу­жий пос­пи­тав, а хло­пець за­раз го­во­рить.

Нi, вiн не ба­чив, йо­го пос­ла­ли. Опо­вi­дає щось нуд­но i до­в­го, аж Ма­лан­ка не слу­ха.

Ось вже дих­ну­ла нiч­на вог­кiсть став­ка i рап­том, за по­во­ро­том, ря­док ося­яних вi­кон рiз­нув їй сер­це. Гу­ральня бу­хає ди­мом i вся трем­тить, яс­на, ве­ли­ка, жи­ва се­ред мерт­вої но­чi.

На под­вiр'ї куп­ка на­ро­ду, а се­ред неї свiт­ло. Анд­рiй по­мер. Во­на кри­чить i всiх роз­пи­хає.

- Мовчи там, ба­бо!..

Сердитий го­лос її спи­няє, во­на рап­том змов­кає i лиш по­кiр­но, як би­тий пе­сик, во­дить очи­ма по лю­дях.

Їй по­яс­ню­ють.

- Вiн, ба­чи­те, був в апа­рат­нiй…

- Бiля ма­ши­ни, зна­чить…

- Бiля ма­ши­ни, - ка­же Ма­лан­ка.

- Держав мас­лян­ку, а шес­тер­ня рап­том i то­го… i по­вер­ну­лась…

- I по­вер­ну­лась, - ка­же Ма­лан­ка.

- Вiн то­дi пра­вою лап, щоб схо­пи­ти мас­лян­ку, а йо­му чо­ти­ри пальцi так i вiд­тя­ло.

- При са­мiй до­ло­нi.

- Живий? - пи­тає Ма­лан­ка.

- Живий… там фер­шал.

Долi свi­титься свiт­ло, а що там роб­лять, який Анд­рiй - Ма­лан­ка не знає. Тiльки те­пер по­чу­ла, що стог­не. Зна­чить, жи­вий.

Врештi той са­мий сер­ди­тий