Коцюбинський - Fata morgana, Коцюбинський

***

Тепер для Ма­лан­ки нас­та­ли кра­щi ча­си. Анд­рiй буй при ро­бо­тi i хоч не весь за­ро­бi­ток при­но­сив до­до­му, а все ж го­лод­нi во­ни не си­дi­ли. З Анд­рiєм во­на рiд­ко й стрi­ча­лась, бо вiн хо­див лиш на нiч­ну змi­ну, а удень спав, або блу­кав десь уд­вох з Хо­мою. Ма­лан­ка з Га­фiй­кою теж за­роб­ля­ли, i днi їм ми­на­ли на чу­жiй ни­вi. Про­те Ма­лан­ка не ма­ла спо­кою. Чут­ки про зем­лю ожи­ли з вес­ною, на­че пос­хо­ди­ли з зiл­лям уку­пi i з ним роз­рос­та­лись. Дар­ма, що ра­зом з клун­ка­ми на­сiн­ня во­на ки­ну­ла в по­ро­хо­вої ко­лиш­нi на­дiї; во­ни те­пер зно­ву про­ха­лись до її сер­ця. Iз уст в ус­та, од ха­ти в ха­ту, з се­ла в се­ло - ко­ти­лась ра­дiсть: бу­дуть зем­лю дi­ли­ти. Хто ска­зав пер­ший i хто ос­тан­нiй - нiх­то не пи­тав. Чут­ки плив­ли як хма­ри, са­мi со­бою, но­си­лись в по­вiт­рi, мов пил з квi­ток в час кра­су­ван­ня ни­ви.

- Чули? бу­дуть зем­лю дi­ли­ти.

- Обдарують лю­дей. Ми­нуться злид­нi.

- Земля вже на­ша. Ско­ро поч­нуть дi­ли­ти.

- Навiть па­ни го­мо­нять: од­дай­мо зем­лю.

- Пани? Не вiр­те.

- Аякже!

- Звiсно, бо­яться.

В Ма­лан­ки очi бли­ща­ли.

А тут - са­ма зем­ля по­дає го­лос.

Спiває Ма­лан­цi ко­лос, смiється лу­ка ран­нi­ми ро­са­ми, дзво­ном ко­си, кли­чуть го­ро­ди си­нiм со­чис­тим лис­том, ту­ч­на зем­ля ди­ха на неї теп­лом, як ко­лись ма­ми­нi гру­ди.

А на той го­лос по­дає го­лос Ма­лан­чи­не сер­це, об­зи­ва­ю­ть­ся ру­ки, су­хi i чор­нi, що си­лу вiд­да­ли зем­лi i в се­бе взя­ли вiд неї си­лу.

Часом, се­ред ро­бо­ти, во­на ста­ва­ла i ог­ля­да­ла зем­лю.

Котились ни­зом ни­ви, сте­ли­лись гор­ба­ми, пов­нi, свi­жi, ба­га­тi, та все чу­жi. Скiльки оком за­хо­пиш, кiн­ця-краю не­має. А все чу­жi. I на­вiть не людськi, а панськi. На­що йо­му? Ку­ди все по­дi­не?

Серце бо­лi­ло ди­ви­тись, а вже по­ле по­ти­ху шеп­та­ло i по­тi­ша­ло:

"Не жу­ри­ся… по­дi­лять… по­дi­лять"…

Думи про зем­лю бу­ди­ли Ма­лан­ку по но­чах. Во­на про­ки­да­лась, вся зро­ше­на по­том, три­вож­на. Їй рап­том зда­ва­лось, що се не­мож­ли­ве. Не од­дасть сво­го доб­ра ба­гач му­жи­ко­вi нi­ко­ли, нi­ко­ли. У нього гро­шi, у нього си­ла, а що в му­жи­ка? Чо­ти­ри кiн­цi - ру­ки та но­ги. Нi­чо­го з то­го не вий­де, все бу­де, як бу­ло: до­вi­ку бу­де убо­гий на чу­жiм мар­ну­вать свою си­лу, до до­мо­ви­ни не заз­нає Ма­лан­ка кра­щої до­лi, зно­сить Га­фiй­ка кра­су i лi­та по най­мах, зчор­нiє, зiв'яне на чу­жiй пра­цi, як її ма­ти. Тiльки й зем­лi твоєї бу­де, що ло­па­тою згор­нуть на гру­ди.

Холодним по­том об­ли­ва­лась Ма­лан­ка, вся терп­ла i гост­рим оком вдив­ля­лась у пiтьму, на­че пи­та­ла: як бу­де? Але нiч тем­на, слi­па i глу­ха: во­на вмiє тiльки мов­ча­ти. Тим­ча­сом спо­дом, по­тай од хо­лод­ної дум­ки, во­ру­ши­ла­ся теп­ла, ма­ленька i доб­ра. Во­на щось ше­по­тi­ла Ма­лан­цi i ве­ла за со­бою на по­ле.

Хвилює на сон­цi ни­ва, та бо­жа пос­тiль, льон проц­вi­тає си­ньо, ска­зав би - не­бо за­ди­ви­лось в озер­це, на сi­но­жа­тi - вiз. Га­фiй­ка го­дує ди­ти­ну, а дру­ге бi­ля Ма­лан­ки: "ба­бо!..". I все те - ро­дю­ча ни­ва, вiз, ко­нi, куб­ло,все те своє, рiд­не, з сер­цем зрос­ло­ся. "Що ж се я вбра­лась сьогод­нi у сап'янцi чер­во­нi, на­че у свя­то… бач, проц­вi­та­ють на ни­вi, не­на­че мак"…

Вранцi Ма­лан­ка - ко­го стрi­ла - пи­та­ла:

- Не зна­ти, бу­дуть дi­ли­ти зем­лю?

Ковалиху - i ту за­че­пи­ла:

- Чули, сер­це, ско­ро зем­лю нам ма­ють да­ва­ти.

- Аякже, Ма­ла­сю, чу­ла. Аяк­же. Тiльки в лю­дей i роз­мо­ви, од­ним тiльки жи­вуть, од­ним i ди­шуть. Мiй ще з зи­ми ку­пив у па­на од­ну де­ся­ти­ну: й зав­да­ток дав, а да­лi не хо­че пла­ти­ти. На­що, ка­же, маю ви­ки­дать гро­шi, ко­ли од­на­ко­во зем­ля бу­де моя. Не­хай про­па­дає зав­да­ток. А ме­нi шко­да й зав­дат­ку. Оце! Щоб за своє та ще й пла­ти­ти. I ко­пiй­ки не дам. На­па­да­юсь на сво­го, щоб одiб­рав, а вiн не хо­че. Що з во­за впа­ло, те, ка­же, про­па­ло. Бу­дуть, бу­дуть дi­ли­ти. Вам бiльше прий­деться, бо ви без­зе­мельнi. Ко­ли б тiльки спра­вед­ли­во дi­ли­ли, щоб лю­ди не би­лись по­мiж со­бою…

- Ой, ко­ли б то дав ми­ло­серд­ний… Звiс­но, лю­ди - бо­жi со­ба­ки, гри­зуться. Спа­си­бi вам, сер­це, за доб­ре сло­во. Хай вам гос­подь по­ма­гає, де тiльки ли­цем обер­не­тесь…

Маланчине сер­це то­пи­лось, як вiск. Їй на­вiть чуд­но, що з ко­ва­ли­хою во­ни час­то у свар­цi.

***

Марiя сплес­ну­ла в до­ло­нi.

- Глядiть, i дядько Па­нас прий­шли пос­лу­хать!

- Хiба не мож­на? Мо­же, тут щось по­га­не го­во­рять?

Низька ко­ряч­ку­ва­та пос­тать спи­ни­лась на хат­нiм по­ро­зi, пе­рес­та­ви­ла дов­гий цi­пок з ко­рою у ха­ту i, спер­шись на нього, щу­ли­ла очi. Зда­ва­лось, вер­бо­вий пень ви­тяг з зем­лi своє ко­рiн­ня та прич­ва­лав мiж лю­ди, цуп­кий, би­тий не­го­дою, з ду­хом зем­лi, на якiй рiс. Ста­ра Канд­зю­би­ха кли­ка­ла бра­та:

- Заходь, за­ходь у ха­ту.

Всi по­вер­ну­ли до Па­на­са об­лич­чя, а чу­жий рап­том за­мовк, пок­лав ру­ки на стiл i зак­лi­пав очи­ма.

Панас все ще роз­див­ляв­ся по ха­тi.

- Щось у вас свiт­ло по­га­но го­рить, не роз­бе­ру я зра­зу.

Але вiн вже пiз­нав. Ко­ло Га­фiй­ки си­дiв Олек­са Бе­зик, яко­го на се­лi зва­ли Пiв­то­ра Ли­ха. Вiн мав дi­тей, як ма­ку, i анi клап­ти­ка по­ля. В кут­ку пiд­пи­рав стi­ни ви­со­кий Се­мен Ма­жу­га, з за­па­ли­ми грудьми та дов­го­ру­кий, весь як скла­да­ний но­жик. Вiн тiльки й жив з то­го, що на кли­шо­но­гiй ко­би­лi во­зив євреїв на вок­зал. Бу­ли тут Iван Ко­рот­кий i Iван Редька, Олек­сандр Дей­не­ка та Са­ва Гур­чин, всi без­зе­мельнi, або та­кi, що їх зем­ля не мог­ла зго­ду­ва­ти.

Тодi Па­нас пе­рес­та­вив че­рез по­рiг свої чо­бо­ти­ща, в яких, пев­но, бiльше бу­ло онуч­чя, нiж нiг, i при­мос­тив­ся бi­ля Ма­рiї.

- А хто ж той чор­ня­вий, що за сто­лом?

- Се чо­ло­вiк з Ямищ, по­яс­ни­ла Ма­рiя i обер­ну­ла до чу­жо­го за­цi­кав­ле­ний вид.

- Розказуйте да­лi, - поп­ро­ха­ла во­на.

Той пе­рес­тав клi­пать очи­ма. I всi обер­ну­лись до нього.

- Ну, зна­чить, зiб­ра­лись ми за­раз на збор­ню, ста­рос­та з на­ми, так i так, пи­шiть при­го­вор. Ми, ями­ща­ни, прис­та­ли на те, що нiх­то з нас не бу­де ро­би­ти в па­на по дав­нiй цi­нi. Те­пер пi­ший ро­бо­чий - ру­бель, а кiн­ний - два. Ро­бо­чий день має бу­ти ко­рот­ший на чет­вер­ти­ну.

- Ого!

- Цитьте! не­хай го­во­рить…

- Жати за шос­тий, а не де­ся­тий снiп, мо­ло­ти­ти за восьму, а не три­над­ця­ту мiр­ку…

Осе тал доб­ре! Го­ло­ви по кут­ках за­ки­ва­ли, а дов­го­ру­кий Ма­жу­га на знак пов­ної зго­ди, скла­дав­ся i розк­ла­дав­ся, не­на­че но­жик.

- А як пан не прис­та­не?

Стара Канд­зю­би­ха проп­ха­лась крiзь на­товп i обе­реж­но змен­ши­ла у лам­пi свiт­ло.

Справдi, що бу­де, як пан не прис­та­не? Чо­ло­вiк з Ямищ по­мов­чав хви­лин­ку, гля­нув нав­ко­ло i од­ру­бав:

- А не прис­та­не, то за­бас­тов­ка.