Мирний - Голодна воля, Мирний

гру­ша, по­летів з рун­ду­ка, уда­рив­ши го­ло­вою во­ло­ви­ка, що той аж по­то­чив­ся.

- Вон! - гук­нув на увесь двір па­нич, як жар чер­воніючи.- Роз-зби­ша­ки!

Тверезіші ки­ну­лись, хто ку­ди по­пав. П'яніші бо­яз­ко одс­ту­па­ли, па­тя­ка­ючи.

- Що во­но? - до­пи­ту­вав­ся ко­валь, по­то­чу­ючись за дру­ги­ми.- Ди­вись, яке пруд­ке.

- Та то, дур­ню, па­нич, - хтось ска­зав йо­му.

- Який па­нич? Те­пер не­ма панів. Те­пер во­ля!

- Потолкуй, по­тол­куй мені!- гро­зиться Гам­за з рун­ду­ка.- Я тобі по­ка­жу во­лю.

- Не ду­же, не ду­же бриш­кай! - од­ка­зує ко­валь.- Ди­вись, ко­ли здо­ро­вий, мов бик, то, ду­маєш, усе тобі мож­на. Те­пер, брат, во­ля. Нас не бу­де - з го­ло­ду к бісовій ма­тері по­пух­не­те.

Панич не слу­хав, що п'яний ко­валь базікав. Він сто­яв і раз по раз дзво­нив у дзво­ник, щоб відчи­ни­ли.

- Чи во­ни по­мер­ли там? - ви­мо­вив па­нич і впосліднє дер­го­нув за дзво­ник.

Почувся стук две­рей. Чиїсь ступні.

- Хто там? - обізвав­ся три­вож­ний го­лос зсе­ре­ди­ни.

- Тимофієвич, ти? Од­чи­няй, се я. Па­нич. Двері хут­ко од­чи­ни­ли­ся і дво­рецький Ти­мофієвич бух­нув­ся пря­мо у но­ги па­ни­чеві.

- Барин! - за­во­див він.- Не­щас­тя! Ста­рий ба­рин по­ми­ра­ють.

Гамза за­чи­нив двері і замк­нув. Кріпа­ки сто­яли ген одс­то­ронь і якось бо­яз­ко пог­ля­да­ли на бу­ди­нок, їм зда­ва­ло­ся, що їх во­ля те­пер навіки за­чи­ни­ла­ся там і вже її ніяк звідти не вир­веш.

Де ж Ва­силь, що йо­го не вид­ко між пер­ши­ми? Чи йо­го вра­зи­ла кріпацька невіра і він одрізнив­ся, чи, по­чув­ши во­лю, забіг без вісті?

Василь, не дос­то­яв­ши і служ­би, не прос­лу­хав­ши й волі, по­волікся з церк­ви за своєю Мот­рею. Він не спус­кав з неї очей, і ко­ли во­на вий­шла - вий­шов і він за нею. Узяв­шись за ру­ки, во­ни прямісінько поп­рос­ту­ва­ли в са­док, не див­ля­чись на те, що чи­ма­лий сніг за­ки­дав йо­го, що їх но­ги гли­бо­ко груз­ли. їх щось невідо­ме тяг­ло, на­че нес­ло, ту­ди, на той при­го­рок, де во­ни упер­ше поз­най­оми­ли­ся, звідки так вид­ко бу­ло і за­ку­тий в не­во­лю Псьол, і ук­риті снігом лу­ки, лу­ги.

- Тут ми упер­ше стріли­ся… Тут ти упер­ше за­мо­вив до ме­не сло­во, - ще­бе­та­ла, при­га­ду­ючи, Мот­ря.- Літом тут так гар­но. Он там, за отим сірим ліском, моя домівка. До­жи­да, вид­но, матінка, до­жи­да ме­не. Ми піде­мо ж до неї?

- Підемо, Мот­ру­сю, піде­мо, - шеп­че він.- Те­пер ми і на край світа піде­мо з то­бою. Вільні - ніхто нам не за­бо­ро­нить. Як ор­ли, ми бу­де­мо літа­ти з то­бою по всіх усю­дах. Ми од­бе­ре­мо місци­ну і гар­ну місци­ну, де зів'ємо своє гніздо. Ви­го­дуємо своїх діток… Прав­да, Мот­ру­сю? - пи­тав­ся він, при­гор­та­ючись до неї і заг­ля­да­ючи в очі. Во­на нічо­го йо­му не од­ка­зу­ва­ла, тільки за­ду­ма­но ди­ви­ла­ся в да­лекість.

- І чо­му се не літо? - скрик­ну­ла во­на.-Щоб сад­ки цвіли, со­неч­ко гріло, пташ­ки ще­бе­та­ли. Ми б пішли лу­га­ми. Ти б рвав би квіточ­ки квітча­ти ме­не, я б зби­ра­ла су­ниці - те­бе го­ду­ва­ла.

- Діждемо, діжде­мо і літа, - шеп­че він.- Нез­чуємо­ся, як і час пе­ребіжить. Ти те­пер моя. Моя довіку. Хіба смерть роз­лу­че нас з то­бою.

Він гля­нув у її очі, во­на у йо­го і, ки­нув­шись од­но до од­но­го, во­ни зли­лись в дов­гий поцілу­нок, їх роз­бу­див нес­тям­ний крик з дво­ру: - О, ря­туй­те, ря­туй­те! - ле­мен­ту­ва­ло щось.

- Що там? - скрик­ну­ла во­на.- Ріжуть, б'ють ко­го? Ходімо, ходімо скоріше.

І во­ни мерщій побігли у двір, ку­ди на­род збігав­ся, де чув­ся крик, біга­ни­на.

Духом во­ни дом­ча­лись до кон­то­ри. Там ко­ло роз­чи­не­них две­рей і вит­ро­ще­но­го з ра­мою вікна сто­яла чи­ма­ла ку­па на­ро­ду, а Йо­си­пен­ко по­пе­ре­ду роз­ма­ху­вав ру­ка­ми і вик­ри­ку­вав не своїм го­ло­сом.

- Тут, тут, тільки що вход­жу в кон­то­ру, аж який­сь чо­ловік, чор­ний, ви­со­кий, пра­виться ко­ло сун­ду­ка з грішми. По­ба­чив ме­не та пря­мо у вікно, тілько затріща­ло, так і виніс з ра­мою. О, ря­туй­те ме­не, ря­туй­те!

- Та чо­го ти кри­чиш? Хіба твої гроші? - пи­тав­ся дех­то.

- Тож-то й є, що чужі. Те­пер же ме­не у Сибірю заш­лють.

- Далеко ту­ди, та й хо­лод­но! - хтось жар­тує.

- А ти був? - пи­тав­ся то­го дру­гий.

- Хоч не був, так лю­ди ка­жуть, - од­ка­зу­вав пер­ший.

- А ба­га­то гро­шей? - спи­тав­ся хтось Йо­си­пен­ка.

- Та си­ла. Си­ла… ти­сяч п'ять, - ле­мен­ту­вав той.

- Ого-о!- разом скрик­ну­ло скілько го­лосів.- Ото так. Отой за­побіжить волі.

- Де ж сто­рож?

- Чорт йо­го ду­шу зна, - од­ка­зу­вав Йо­си­пен­ко. - Хіба мені ще й сто­ро­жа сто­ро­жить?

- Аж он він, аж он. Іч, як ко­ви­ляє. Вид­но, з шин­ку.

Справді, у во­ро­та увіхо­див сто­рож Хом­ка, кри­вий і гор­ба­тий чо­ловік. Увесь, як ведмідь, за­рос­лий во­лос­сям. Він був спер­шу ку­че­ром, та як по­но­си­ли коні, вик­ру­тив­ши йо­му но­гу і пе­ре­ло­мив­ши спи­ну, йо­го пос­та­но­ви­ли сто­ро­жем в кон­торі. Літ п'ятнад­цять він уже сто­ро­жує і де­далі те­ряє ро­зум, те­ряє пам'ять, чуд­ний ро­биться. Всі з йо­го сміються, діти драж­нять, а вія їм сва­риться кістки пе­ре­ло­ми­ти. Оце ско­че і ки­неться… Та ку­ди йо­му, кри­во­му, уг­на­ти­ся за пря­мо­но­гим побіга­чем? Ко­ви­ляє, ко­ви­ляє своєю кри­вин­зею, та все на однім місці, тілько ста­рих смішить. Іноді хто-не­будь дасть Хомці грив­ню, щоб пішов ви­пи­ти за царст­во не­бес­не па­на, завіря­ючи йо­го, що пан по­мер. Хом­ка піде, вип'є, ся­де під кон­то­рою та пла­че, пла­че за па­ном, вих­ва­ля­ючи йо­го добрість, зга­ду­ючи, ко­ли, і як, і де їзди­ли во­ни з па­ном. На­род аж за жи­во­ти бе­реться - ре­го­че, а Хом­ка пла­че, по­ки не на­до­лу­жить уже людям. А там - упх­ну­ли йо­го в кон­то­ру і за­чи­ни­ли.

І те­пер він ішов, ви­пив­ши, роз­ма­ху­вав ру­ка­ми і вик­ри­ку­вав якісь страшні пох­вал­ки.

- Хомко, Хом­ко! А де був? - спи­та­ли йо­го пе­редні.

Хомка страш­но по­ди­вив­ся своїми чер­во­ни­ми очи­ма.

- Твоє яке діло? Ти спрос?

- Хомко, а де гроші дів?

- Гроші? Там…- ука­зав на ши­нок.-Та не всі!- до­дав він, усміха­ючись і вда­рив­ши по ки­шені ру­кою, - ки­ше­ня бряз­ну­ла.

- Тепер у ме­не гроші є. Бу­де з Хом­ки гро­шей, по­ки не ста­не.

- А па­нові де гроші дів?

- Панові? У па­на гроші є! У Хом­ки є.

- Ти, ти… де ти був? - на­пус­тив­ся на йо­го Йо­си­пен­ко.

- Не ду­же, не ду­же! Ти чо­го ти­каєш? Кістки пе­ре­ла­маю, - гро­зив­ся Хом­ка на Йо­си­пен­ка, ту­па­ючи кри­вою но­гою й за­ма­ху­ючи ру­кою.

- Так, так йо­го, Хом­ко! - ре­го­тав на­род.

- Я пи­таю, де ти був, п'яни­це? Де був? По шин­ках усе ти­няєшся, а тут не­щас­тя та­ке.

Тут Хом­ка, підійшов­ши до Йо­си­пен­ка, на­хи­лив­ся, ви­тяг з-за ха­ля­ви ріг і, по­да­ючи уп­ра­ви­те­леві, про­мо­вив:

- На по­ню­хай, ко­ли хоч, а то кри­чиш. На­род так і приліг з ре­го­ту, Йо­си­пен­ко з блідо­го став, як жар, чер­во­ний.

- Де ти був? - крик­нув він на увесь двір.- Ти гроші