Мирний - Лихі люди, Мирний

універси­тет… то­ва­рист­во. Скільки-то йо­го? З різних кінців, з різних сторін назліта­ло­ся юнацт­во на­би­ра­ти­ся ро­зу­му, слу­ха­ти прав­ди-сло­ва. І всі мо­лоді, як пе­ре­миті, і всі, - хоч ча­сом прик­риті і ла­та­ми, пригнічені нуж­дою, - а з га­ря­чим завзят­тям у серці бо­ро­ти­ся з нею, - з ду­жи­ми ру­ка­ми помірятис­я з жит­тям, - з мо­ло­дою го­ло­вою, пов­ною надій ши­ро­ких, шу­кан­ня прав­ди… І все те тілько і ди­виться упе­ред, тілько й знахо­де там свою утіху, свою радість, своє доб­ро. Тепері­шнє, що ко­ле­сить кру­гом йо­го, та­ке неп­ривітне, та­ке тем­не, без­радісне!.. Там тілько, у ту­ман­но­му прос­торі грядущог­о, го­рить-сяє яс­не со­неч­ко прав­ди! До йо­го, до то­го кра­щого ста­ну, де не чут­но сліз та го­ря, де не вид­но нуж­ди та не­дос­тачі, де во­ля усміхається своїм теп­лим сміхом, - до то­го тілько й назб­роїли­ся оці мо­лоді си­ли! Ко­жен тілько тим жи­ве і ди­ше, кож­но­му во­но сниться й уви­жається. А тут? пе­ред очи­ма? Се тре­ба розвіяти, як пил; змес­ти - як не­чис­то­ту, вир­ва­ти з корінням - як жал­ку кро­пи­ву… Прик­рим пог­ля­дом див­ляться на йо­го мо­лоді очі; хо­лод­ним сміхом об­да­ють йо­го га­рячі ус­та… Теп­ле юнацт­во! чес­не юнацт­во! З йо­го кле­ко­том зли­вав свій го­лос і Пет­ро: до йо­го надій прик­ло­нив він і свою ду­шу; до йо­го си­ли при­ло­жив і свої ру­ки - і… пом­чав­ся по тій ши­рокій річці ро­зу­мо­во­го жит­тя, яку ко­тять універ­си­те­ти.

Він, та­кий чу­лий до сліз та бо­лю, ураз­ли­вий до безталан­ня­ та нуж­ди, - він узяв­ся ті сльози ви­ли­ва­ти, ту нуж­ду по­ка­зу­ва­ти… Га­ря­чим сло­вом, мов гост­рим но­жем, він вирі­зував-обчірчував тяжкі візе­рун­ки нуж­ди; в страш­них по­становах без­надійності та го­ря ма­лю­вав він її гіркі затії. Пе­ред очи­ма він ста­вив жи­вих лю­дей, з жи­ви­ми му­ка­ми, з своїми не­ве­лич­ки­ми надіями: тілько ха­ту теп­лу, пра­цю пов­сяк­час­ну, без­нуж­не жит­тя, - і то­го не­ма!.. І стог­на­ли пе­ред очи­ма лю­ди, роз­ли­ва­ючи свої живі сльози… Товари­ство об­гор­ну­ло Пет­ра, як доб­ро­го то­ва­ри­ша; привіта­ло, як сво­го та­ла­но­ви­то­го пи­са­ку. Во­но пок­ла­да­ло ве­ликі надії на йо­го; по­ма­га­ло йо­му у йо­го праці - то доб­рим сло­вом, то ро­зум­ною по­ра­дою.

- Знаєш, Пет­ре, що тобі бра­кує? - раз спи­тав йо­го один з то­ва­ришів, прос­лу­хав­ши сум­ну Пет­ро­ву при­повістку, як жид об­ду­рює хлібо­ро­ба.

- А що? Ка­жи...

- Ти ма­ло ба­чив лю­дей. Ти все ма­люєш нам тільки своїх хлібо­робів та орачів. Прав­да, доб­ре малю­єш; та хіба ж тілько все хлібо­ро­би та хлібо­ро­би. Є ба­га­то й май­ст­ро­вих, уся­ких ре­мес­ників. Ти нігде їх нам не ви­во­див, не по­ка­зу­вав, буцім їх і не­має, і ніхто їх не ба­чив ніко­ли. Чо­го кра­ще? Щоб не да­ле­ко хо­ди­ти - ти ба­чив на­ших ри­ба­лок?

- Ні.

- Ге-е! Завт­ра, брат­ця, ходімо на ри­бал­ки. Чуєте? Завт­ра, чуть зо­ря, ту­ди. Там мож­на і стра­ви зва­ри­ти, хліба тілько візьме­мо з со­бою.

- Добре! доб­ре!

Другого дня, ще со­неч­ко не витк­ну­лось з-за го­ри, ще не встиг­ло прод­ра­ти свої ог­ненні очі, ко­ли київські го­ри ку­рилися ту­ма­ном, а Дніпро, зап­нув­шись своєю дим­ча­тою за­по­ною, хо­вав­ся від людських очей, - по зе­леній обо­лоні ме­ту­ши­ли­ся в ту­мані щось за тіні. То Пет­ро з то­ва­рист­вом прос­ту­вав до ри­ба­лок. Ту­ман об­да­вав їх своєю хо­лод­ною па­рою; осідав на їх одежі до­що­ви­ми крап­ля­ми; ве­ли­ка ро­са мо­чи­ла їх но­ги. Во­ни, не по­ту­ра­ючи на те, ішли собі, - мо­лоді, жваві, ве­селі. Ве­ли жар­тов­ли­ву роз­мо­ву; співа­ли пісень; га­ня­ли­ся один за од­ним. Ось крізь сірий ту­ман щось за­чорніло: пля­ма де­далі все ви­со­ву­ва­лась, ви­разніше ви­ти­ка­ла­ся.

- Що то - сіно? - спи­тав­ся хтось.

- Та то ж курінь.

Підійшли. Кру­гом ку­ре­ня не вид­но ніко­го, тілько по­верх йо­го ле­жа­ли сітки та геть ос­то­ронь на вби­тих у-зем­лю кі­лках де­белів невід.

- Чи тут є хто? - відхи­ля­ючи двері в курінь, спи­тав­ся один з то­ва­рист­ва.

Звідти не ок­ли­кав­ся ніхто. Де­котрі пор­ва­ли­ся увійти в курінь.

- Не хо­ди ту­ди. Там не­має ніко­го. - Та ні, он щось чорніє, - ска­зав один і, наг­нув­ши го­ло­ву, поліз. За ним - другі.

В ку­рені бу­ло вог­ко; трюх­ла со­ло­ма жовтіла на долівці; по бо­ках сто­яли ка­зан­ки, ле­жа­ли тор­би; в одній мисці же­бріла мілька, у другій - жовтіло пшо­но. Ген - аж у са­мо­му геть кут­ку на розісла­но­му сіря­ку ле­жав чо­ловік. Го­ло­ва йо­го за­куст­ра­на; бо­ро­да ви­си­па­ла як щітка; об­лич­чя - одні кістки, об­мо­тані блідою шку­рою; очі ве­ликі горіли якимсь болізним ог­нем. Чо­ловік ле­жав і, не об­зи­ва­ючись, ди­вив­ся на їх своїми га­ря­чи­ми очи­ма.

- Здорові бу­ли! - привіта­ло йо­го то­ва­рист­во. Чо­ловік скри­вив­ся і лед­ве чут­но ви­мо­вив:

- Здорові.

- Що це ви, дядьку, не­дужі?

- Ох! бо­дай не ка­за­ти! - і без­надійно мах­нув ру­кою.

- ТІ То ж у вас бо­лить?

- Та все бо­лить…- Чо­ловік став підво­ди­тись, і чутно бу­ло, як хру­ща­ли йо­го кістки.- А най­більше ру­ки, - пе­ре­ди­ха­ючи, ви­мо­вив він.- Ще хоч би не сі ви­раз­ки, - і по­ка­зав свої чорні порізані пальці. Ши­рокі шра­ми, уже підживші, перети­налися не­давніми, що мов сер­пом бу­ли порізані, чер­воніли і ят­ри­ли­ся.- Ска­за­но, не мож­на ні до чо­го і до­торк­ну­тись… аж пе­че - так бо­лить. Пальців не мож­на зігну­ти… О-ох! - Він узявсь за го­ло­ву ру­кою і про­мо­чив смажні ус­та язи­ком.

Товариство з жа­лем ди­ви­ло­ся на йо­го.

- А де ж ваші?

- Та ще не вер­ну­ли­ся. Во­ни над­хо­дять тоді, як сон­це геть підіб'ється… А ви що за лю­ди?

- Та ми з го­ро­да… Вий­шли по­гу­ля­ти, та й за­вер­ну­ли. "Чи не мож­на б у вас ри­би до­бу­ти?

- Підождіть, наші прий­дуть. Мо­же, і мож­на бу­де. Не лови­ться щось і ри­ба те­пер. Чи її вже ви­лов­ле­но, чи такі вже лі­та нас­та­ли, - гос­подь йо­го знає! Ко­лись бу­ло за­ки­неш раз невід - на­си­лу ви­тяг­неш; а те­пер бов­таєшся-бов­таєшся ці­лу ніч, змок­неш, ви­мо­риш­ся, як со­ба­ка; а що то­го вло­ву? І на ба­зар со­ром­но потк­ну­тись. А тре­ба ж то і за во­ду запла­тити, і на невід відділи­ти… Б'єшся-б'єшся, як та ри­ба об лід; а що то­го за­робітку? Що за­ро­бив - те й віддав; а собі зно­ву по­зи­чай… Труд­не на­ше жит­тя. Ще хоч би здо­ро­вий був, а то - от ва­ляєшся, як я те­пер… то вже кра­ще з чов­на в Дніпро го­ло­вою! Вчо­ра жінка при­хо­ди­ла… їсти, ка­же, нічо­го… Дум­ка-то чо­ловік за­ро­бив… А чо­ловік - дох­лий ва­ляється… По­сиділа-по­сиділа, по­жу­ри­ла­ся-поп­ла­ка­ла, та з тим і до­до­му пішла.- Зно­ву чо­ловік провів по ло­бові ру­кою, зно­ву про­мо­чив язи­ком смажні ус­та.

Товариство за­ме­ту­ши­ло­ся, по­ча­ло шеп­та­тись… Декі­лько срібляків упа­ло ко­ло чо­ловіка, на сіряк.

- Нащо се? - спи­тав­ся той.

- Візьміть, дядьку; на ліки бу­де.

- Спасибі вам!

Сонце по­ча­ло про­би­ва­ти­ся крізь гус­те ку­ри­ще ту­ма­ну, зда­ва­ло­ся - мов хто стиг­лий чер­во­ний ка­вун ви­ко­тив з-за го­ри. Ту­ман по­чав рідша­ти, підніма­тись уго­ру. До