Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

свiт бли­щав по товс­тих ду­бах, по ста­рих ли­пах. Де­ре­во чор­нi­ло, як за­лiз­нi стов­пи, i тiльки бi­лi бе­ре­зи яс­но й ви­раз­но лис­нi­ли, не­на­че об­ши­тi по­лот­ном та об­ли­тi ро­же­вим со­ком. Во­ни ввiй­шли в тем­ну чор­ну до­ли­ну i не­на­че од­ра­зу пiр­ну­ли пiд зем­лю.

Тим ча­сом в Дже­ри­нiй ха­тi ще дов­го го­ло­си­ла ста­ра ма­ти з Ни­ми­до­рою. Ка­га­нець бли­мав ко­ло ко­ми­на, не­на­че ста­рець бли­мав слi­пи­ма очи­ма. Ни­ми­до­ра впа­ла на ла­ву i вже не пла­ка­ла, а тiльки стог­на­ла, нi­би че­рез сон. В неї го­ло­ва нi­би го­рi­ла вог­нем; блi­де ли­це ста­ло чер­во­не. Ма­ти си­дi­ла кi­нець сто­ла та тiльки ди­ви­лась на неї. Ни­ми­до­рi зда­лось, що во­на го­рить на пансько­му то­ку в по­лум'ї, що ко­ло неї Ми­ко­ла i не­бiж­чик ста­рий Дже­ря мо­ло­тять ог­ня­нi сно­пи; з сно­пiв сип­ляться не зер­на, а iск­ри i па­да­ють на її ли­це, на гру­ди, на очi. Ни­ми­до­рi зда­лось, що во­ни са­мi не­на­че по­роб­ле­нi з роз­пе­че­но­го чер­во­но­го за­лi­за, свi­тяться наск­рiзь, па­шать вог­нем та все б'ють чер­во­ни­ми за­лiз­ни­ми цi­па­ми по вог­ня­них сно­пах.

- Мамо! чи ви ба­чи­те, якi ста­ли Ми­ко­ла та батько? Он по­ди­вiться! Во­ни з чер­во­но­го га­ря­чо­го за­лi­за… А якi в їх очi! Бо­же мiй! в їх не очi, а жа­ри­ни го­рять в ям­ках! На­що во­ни мо­ло­тять той огонь! Нев­же ж па­ни бу­дуть їсти пше­нич­нi iск­ри, що ле­тять з тих сно­пiв?

- Що ти го­во­риш, доч­ко? Сха­ме­нись! Пе­рех­рес­тись та по­мо­лись бо­гу! - про­мо­ви­ла Дже­ри­ха i по­ча­ла бу­дить Ни­ми­до­­ру та тор­сать її за пле­чi. Ни­ми­до­ра не мог­ла опам'ятаться й бу­ла га­ря­ча, як огонь. Дже­ри­ха дос­та­ла ор­данської свя­че­ної во­ди, по­мо­чи­ла Ни­ми­до­рi го­ло­ву й гру­ди, очi й що­ки.

- Мамо! - обiз­ва­лась ниш­ком Ни­ми­до­ра, пiд­вiв­шись з пос­те­лi. - Чи чуєте? Хтось сту­кає в ква­ти­роч­ку… Чуєте? Це вiн, це вiн вер­нув­ся, мiй го­луб си­зий.

Нимидора схо­пи­лась з ла­ви й ки­ну­лась до вiк­на. Нiч бу­ла тем­на. Вiк­на чор­нi­ли, не­на­че по­за­вi­шу­ва­нi чор­ним сук­ном.

- Мамо, гляньте, як вид­но над­во­рi! Я ба­чу ввесь двiр i са­док. Ма­мо! Ми­ко­ла приїхав на бi­ло­му ко­нi! Он по­ди­вiться! Та та­кий гар­ний та яс­ний, як сон­це, а на йо­му зо­ло­та оде­жа та чер­во­ний по­яс.

Нимидора вхо­пи­ла Дже­ри­ху за ру­ку й по­ве­ла її си­лою до вiк­на.

- Дочко моя, сер­це моє! Що ти го­во­риш? Що з то­бою? - го­во­ри­ла Дже­ри­ха та все хрес­ти­ла Ни­ми­до­ру, хрес­ти­ла вiк­на, хрес­ти­лась са­ма. Їй зда­лось, що до Ни­ми­до­ри вже лi­тає пе­ре­лес­ник.

Ненько моя! Бо­же мiй!.. Ми­ко­ла стає вог­нем, пiд­нi­ма­є­ть­ся й ле­тить уго­ру! Бо­же мiй! Вiн по­ле­тiв до не­ба i вже не ве­р­неться до ме­не! Про­па­ща я на­вi­ки! - крик­ну­ла не­са­мо­ви­то Ни­ми­до­ра чуд­ним го­ло­сом i впа­ла знов на ла­ву, як ка­­мiнь. Дже­ри­ха пе­ре­ля­ка­лась i не зна­ла, що ро­бить. До са­мо­го свi­ту во­на хрес­ти­лась та мо­ли­лась, по­ки Ни­ми­до­ра зас­ну­ла важ­ким, тяж­ким сном.

III

Микола з то­ва­ри­ша­ми по­манд­ру­вав на са­хар­нi в Ка­нiв­щи­ну, в Стеб­лiв. Вiн iшов не ве­ли­ким би­тим шля­хом, а че­рез ма­лi се­ла по­над Рос­сю, не­ве­ли­ки­ми до­ро­га­ми, щоб не стрi­нуться з вер­бiвськи­ми людьми або й з своїм па­ном.

В Стеб­ле­вi, де кiн­чається мiс­теч­ко, де Рось ви­ри­вається з тiс­них бе­ре­гiв, обс­тав­ле­них ске­ля­ми, є ду­же гар­не мiс­це. Там Рось ми­нає чи­ма­лий ске­лис­тий ост­рiв За­мок i знов зли­вається з своєю Са­мо­вiл­кою. За­раз за тим ост­ро­вом ске­лис­тi ви­со­кi бе­ре­ги ос­ту­па­ються од рiч­ки, по­да­ються тро­хи на­бiк, а там да­лi ка­мiн­ня хо­вається пiд зем­лею, го­ри розс­ту­па­ються пiвк­ру­гом, i по рiв­но­му по­лю в'ється рiч­ка по зе­ле­них лу­ках та ле­ва­дах. Там не­да­леч­ко од ост­ро­ва над са­мою Рос­сю ле­жить не­на­че здо­ро­вий кам'яний звiр з чис­то­го ка­мiн­ня, на кот­ро­му стир­чить нi­би здо­ро­ва кам'яна шерсть то но­жа­ми, то стовп­чи­ка­ми, то нi­би пил­ка­ми iз здо­­ро­ви­ми зуб­ця­ми. Усе це нi­би на­ки­да­но звер­ху на по­дов­жас­ту ку­пу скель, а на са­мо­му кiн­цi тiєї ку­пи стри­мить ви­со­кий, як стовп, ка­мiнь на вi­сiм саж­нiв, звер­ху тов­щий, не­на­че на стовп хтось на­са­див здо­ро­ву го­ло­ву. Не стає тiльки очей та но­са, щоб той ка­мiнь був схо­жий на давнього iдо­ла. Той стовп стри­мить, не­на­че рiг кам'яно­го ве­ли­чез­но­го звi­ра.

На ост­ро­вi пiд кам'яною стi­ною при­ту­лив­ся здо­ро­вий пи­тель на два ета­жi i тро­хи не дос­тав пок­рiв­лею до вер­ха ске­лi. Ко­ло са­мо­го пит­ля з бе­ре­га на ост­рiв ви­сiв пе­ре­ки­ну­тий мi­шок з по­рен­ча­та­ми. Мiс­ток ви­сить ви­со­ко над Рос­сю, при­ко­ва­ний за­лi­зя­ка­ми до ске­лi на обох бе­ре­гах Ро­сi. Пiд ним шу­мить i б'ється об ка­мiн­ня бi­ла во­дя­на хви­ля. Прос­то по Ро­сi вго­ру вид­но ви­со­кi ске­лис­тi пок­ру­че­нi бе­ре­ги, а там да­лi над са­мою ске­лею, що зветься Спас, стоїть церк­ва се­ред зе­ле­но­го де­ре­ва, кот­ру вид­ко на­че че­рез ка­м'я­нi­ во­ро­та.

В то­му мiс­цi, ниж­че од Зам­ка, пiд са­мою ске­лею сто­яла фаб­ри­ка, здо­ро­ва, бi­ла, ви­со­ка, з ви­со­ким чор­ним стов­пом, кот­рий ви­га­няв­ся тро­хи ви­ще од ске­лi. Ниж­че од фаб­ри­ки, на рiв­ни­нi, мiж зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, бi­лi­ли ряд­ки нi­мецьких му­ро­ва­них дом­кiв, з бi­ли­ми стi­на­ми на при­чiл­ках до са­мо­го вер­ху пок­рiв­лi. Ве­се­лi дом­ки то­ну­ли в вер­бах. Мiж до­ми­ка­ми веш­та­ються нiм­цi; нiм­ке­нi в чер­во­них сук­нях бра­ли во­ду з кри­ни­цi; ко­ло їх веш­та­ли­ся нiм­че­ня­та в узе­сеньких штан­цях. Там жи­ли всi нi­мецькi май­ст­ри й ди­рек­тор са­хар­нi.

Микола й йо­го то­ва­ри­шi прий­шли в кон­то­ру, де си­дi­ли ди­рек­тор та пи­са­рi. В здо­ро­вих прос­то­рих по­ко­ях скрiзь по за­кут­ках бу­ли по­роб­ле­нi з дро­ту нi­би клiт­ки, а в тих клiт­ках си­дi­ли пи­са­рi. Ко­ло од­но­го сто­ла си­дiв ди­рек­тор, ви­со­кий, пос­тав­ний бi­ля­вий нi­мець з дов­ги­ми ву­са­ми та сi­ри­ми очи­ма. Вiн не спи­тав вер­бiв­цiв про паш­пор­ти, не спи­тав на­вiть, звiд­кi­ля во­ни ро­дом, i тiльки по­за­пи­су­вав їх ймен­ня й прiз­ви­ща. Ми­ко­ла наз­вав се­бе Iва­ном Гри­щен­ком, Ка­вун наз­вав се­бе Па­на­сен­ком. Ди­рек­тор пок­лав їм пла­ту по три кар­бо­ван­цi на мi­сяць на панських хар­чах i зве­лiв йти до са­хар­нi.

В са­хар­нi дру­гий нi­мець, ма­ши­нiст, пос­та­вив їх ко­ло ма­шин на ро­бо­ту. Кру­гом їх ки­пi­ли здо­ро­вi ка­за­ни з ма­ля­сом, сту­ко­тi­ли, гур­ко­тi­ли ко­ле­са, дри­жа­ли здо­ро­вi ре­мiн­нi па­си, пе­ре­ки­ну­тi од ни­зу че­рез сте­лю на верх­нiй етаж. Бiд­нi хлi­бо­ро­би ози­ра­лись на всi бо­ки на тi страш­нi, здо­ро­вi, ла­па­тi ма­ши­ни, не зна­ли, як по­вер­нуться, як сту­пить, їм зда­лось, що їх за­ве­ли в якесь страш­не пек­ло.

Настала нiч, а їм зда­ва­лось, що з-за ма­ши­ни от-от вис­ко­чать дiдьки й по­тяг­нуть їх пiд тi ма­ши­ни з страш­ни­ми зуб­ця­ми. Нi­мець все по­ка­зу­вав їм, як хо­дить ко­ло ма­ши­ни, i во­ни на­си­лу огов­та­лись, на­си­лу приз­ви­чаїлись до обс­та­ви, до но­вої ро­бо­ти.

Опiвночi, сли­ве пе­ред свi­том, задз­во­ни­ли в дзво­ник, й iн­шi ро­бiт­ни­ки ста­ли на їх мiс­це, а во­ни пiш­ли до ка­зар­ми на но­чiв­ку. То бу­ла нiч­на змi­на.

Мiж бi­ли­ми, чис­ти­ми нi­мецьки­ми дом­на­ми, мiж зе­ле­ни­ми вер­ба­ми чор­нi­ли двi дов­гi ка­зар­ми для бур­лак. Ка­зар­ми