Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

налагоджувала загальний контроль і визначала частку кожної провінції. Інтендант визначав кількість осіб, що його мала виставити кожна парафія. Його субделегат головував на жеребкуванні, ухвалював звільнення від повинності, визначав, хто з ополченців може залишитися вдома, кого слід відправити в інше місце, і, нарешті, передавав останніх до рук військової влади. Скарги можна було подавати тільки на ім'я інтенданта або ради.

Так само можна сказати, що поза pays d'etat громадські роботи, не виключаючи й тих, які мали найбільше місцеве призначення, призначалися й провадилися тільки агентами центральної влади.

Щоправда, були й інші місцеві й незалежні гілки влади, як вельможа, фінансове бюро, головні наглядачі, які могли брати участь у цій галузі державної адміністрації. Але майже всі ці старі види влади діяли мало або зовсім перестали діяти: найпростіше дослідження тогочасних адміністративних документів доводить це. Всі шляхи й навіть шляхи, що вели від одного міста до іншого, брукувалися й утримувалися з сум, що виділялися із загальних податків. Рада затверджувала план і призначала торги. Інтендант керував роботами інженерів, субделегат скликав шарварок для виконання їх. Під опікунством старої влади залишалися самі путівці, які з тієї самої причини були непроїзними.

Головним агентом центрального уряду в галузі громадських робіт був, як і в наші дні, корпус шляхів сполучення. Тут усе напрочуд схоже між собою, незважаючи на різницю у часі. Адміністрація шляхів сполучення має свою раду й своє училище; має інспекторів, які щороку об'їздять усю Францію; має інженерів, котрі живуть на місцях і зобов'язані за вказівкою інтенданта керувати в цих місцях усіма роботами. Інституції давнього порядку було перенесено до нового суспільства куди в більшій кількості, ніж це вважають; при цьому переносі вони, звичайно, втрачали свої колишні назви, навіть коли зберігали колишні форми; але ця інституція зберегла й те, й те — явище рідкісне.

Центральний уряд за посередництвом своїх агентів брав на себе самого обов'язок підтримання громадського порядку в провінціях. Наглядові команди розподілялися на невеликі бригади в усьому королівстві й скрізь перебували в розпорядженні інтендантів. За допомогою цих вояків, а в разі потреби — й війська інтендант відвертав усі непередбачені небезпеки, затримував волоцюг, переслідував злидарство й придушував повстання, які раз у раз вибухали внаслідок високої ціни на хліб. Ніколи не траплялося такого, аби підпорядкованих громадян, як це було колись у давнину, закликали на допомогу урядові в цій частині його завдання: виняток становили міста, де, звичайно, існувала міська гвардія, солдати й офіцери якої призначалися інтендантами.

Судові колегії зберегли право видавати поліційні правила й часто послуговувалися ним; але ці правила мали силу тільки для частини території, найчастіше — лише для певної місцевості. Рада завше могла їх скасувати й скасовувала постійно, коли йшлося про нижчі юрисдикції. Зі свого боку, вона день у день видавала загальні правила, що однаково застосовувалися цілим королівством як з питань, що відрізнялися від тих, що їх визначали судові установи, так і з тих самих питань, що їх вони інакше регламентували. Кількість цих правил, як казали за тих часів, «постанов ради», була величезною й не перестає зростати в міру наближення до Революції. Немає майже жодної галузі суспільної економіки чи політичної організації, яку не заторкнули б постанови ради впродовж сорока років, що передували Революції.

Якщо в старому феодальному суспільстві дідич мав великі права, то в нього були й великі зобов'язання. Він мусив піклуватися про бідних у межах своїх володінь. Останній штрих цього старого законодавства ми знаходимо в прусському кодексі 1795 року, де зазначається: «Шляхтич повинен стежити за тим, аби вбогі селяни отримували виховання. Він має, наскільки це можливо, надавати кошти для життя тим своїм васалам, які не мають землі. Тим із них, хто потрапить у скруту, він зобов'язаний надавати допомогу».

Жодного такого самого закону давно вже не було у Франції. Коли в дідича забрали його давні права, він усунувся й від своїх колишніх обов'язків. Жодна місцева влада, жодна рада, жодна провінційна чи парафіяльна асоціація не заступили його місце. Ніхто більше не зобов'язувався законом піклуватися про бідних у селах; центральний уряд сміливо брав на себе самого вдоволення їхніх потреб.

Рада щороку виділяла кожній провінції із загальних сум податку певні фонди, з яких інтендант роздавав допомогу в парафіях. До нього мав звертатися вбогий хлібороб, у неврожайні роки за дорученням інтенданта народові роздавалися хліб і рис. Рада щороку видавала накази, що веліли утворювати в певних, нею ж указаних місцях доброчинні майстерні, де найбідніші селяни могли працювати за невелику платню. Легко здогадатися, що доброчинність, яка надавалася на такій далекій відстані, часто-густо була сліпою або примхливою й завше вельми малою.

Центральний уряд не вдовольнявся тим, що допомагав селянам у їхніх потребах: він брався вказувати їм засоби для збагачення, допомагав їм у цьому, а в разі необхідності й примушував. З цією метою він час від часу доручав інтендантам та їхнім субделегатам поширювати невеличкі твори про хліборобське мистецтво, засновував сільськогосподарські товариства, призначав премії, витрачав великі кошти на утримання розсадників і роздавав населенню розсаду з цих останніх. Здається, куди доцільніше було б полегшити тягар і зменшити нерівність повинностей, які за тих часів так обтяжували хліборобство; але про це уряд, очевидячки, так ніколи й не думав.

Іноді рада мала намір будь-що примусити приватних осіб займатися доброчинністю. Розпорядження, які зобов'язували ремісників послуговуватися певними способами виробництва й виробляти певного виду товари, вельми численні; а що самих інтендантів було замало для нагляду за дотриманням усіх цих правил, то були ще особливі генеральні інспектори промисловості, які об'їздили провінції з метою спостерігати за виконанням цих приписів.

Є постанови ради, які забороняють вирощування певних рослин на землях, що їх рада вважає непридатними для цього. Є інші розпорядження, в яких рада наказує викопувати виноградну лозу, посаджену, на її думку, на поганій землі. Ось настільки уряд устиг уже перейти з ролі монарха в роль опікуна.

Розділ III. Так зване урядове опікунство — це інституція давнього порядку

У Франції муніципальна свобода пережила феодалізм. Коли шляхтичі більше не керували селами, міста ще зберегли право займатися своїми справами самим. Аж до кінця XVII століття траплялися міста, які ще становили собою нібито маленькі демократичні республіки, де посадових осіб вільно обирав увесь народ, перед яким вони були відповідальні, міста, де залишалося діяльним муніципальне й громадське життя, де громада ще пишалася своїми правами та вельми ревно оберігала свою незалежність.

Уперше вибори скрізь