Франко І. Я. - Казки для дітей, Франко І. Я.

і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, ачень бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом.

- Добре! - мовить Вовк.- Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало ввірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютості.

- За такий гріх, Вовчику-братику, мусиш три дні постити і поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли бувало влізу до курника, то не душу одну курку або дві, щоб наїстися і дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі.

- О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дні постити і поклони бити. А ти, Ослику-братику, чим бога образив?

- Пригадую собі,- мовив з сокрушенним серцем Осел,- що раз мій господар запряг мене до візка і цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огороду. Отоді-то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нічого.

- Ой грішнику темний! - у один голос завили Вовк і Лисичка.- Та се ж страшенний гріх! Хіба ж тобі позволено їсти огірки? Се ж ти найголовнішу заповідь переступив і за се нема для тебе ніякої покути, хіба смерть.

Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже:

- Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби божі та на милостиню за мою душу!

- Добре, Ослику-братику, добре,- мовив Вовк,- зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб і по чім пізнати його схованку?

- Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре, то зараз пізнаєш.

Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім.

А Лисичка, бачачи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

 

 

 

Важко було Лисичці хліба добувати. Постарілася вже, послабла, а їсти хочеться. От вона вдалася на хитрощі. Забігла десь у комин, обмазалася сажею та й ходить по лісі, голову звісивши, важко зітхаючи, чотки 12 перебираючи. Звірі зразу боялися; почали тікати від неї, та вона масненько вговорювала їх:

- Бог з вами, дітоньки! Куди се ви? Мене боїтеся? Ні, не бійтеся, мої голуб’ята. Бачите, я черничкою зробилася, богу служу, постом тіло морю, поклони б’ю, на прощу до святого місця збираюся.

Почув се Півень. Дуже його зворушила Лисиччина побожність, та й каже до неї:

- Лисичко, божа черничко, возьми мене з собою на прощу.

- Добре, Півнику. Та що ти будеш пішки йти? Сідай на мій хребет. Багато я з твойого роду душ загубила, нехай хоч сю покуту за се прийму, може, мені бог гріхи дарує.

Сів Півень Лисичці на хребет, везеться. Аж здибають Голуба.

- Куди ви, люди божі? - питає їх Голуб.

- На прощу до святого місця.

- Возьміть і мене з собою.

- Добре, Голубчику! - мовить Лисиця.- Сідай і ти на мій хребет обік Півня, там і для тебе буде місце.

Сів Голуб, їдуть. Аж ось зустрічається їм Селезень (Качур).

- На добрий день, люди божі! А куди се вас бог провадить?

- На прощу до святого місця.

- Возьміть і мене з собою.

- Добре, синку! - мовить Лисиця.- Сідай на мій хребет. Там ще і для тебе найдеться місце.

Ішли вони, йшли, аж дійшли до широкої ріки. Прийшлося їм тут ніч ночувати, ще й день спочивати, порома дожидати. От Лисичка й мовить:

- Слухайте, мої дітоньки! Ось перед нами вода глибока, дорога далека. Бог знає, чи дійдемо до цілі, чи вернемо живі. Треба вам, дітоньки, висповідатися і покуту відбути, а як у кождого буде чисте сумління, то й дорога не така страшна буде.

- Добре. Ходімо шукати попа.

- А коли добре,- мовила Лисичка,- то нащо вам попа шукати? Адже ж я черничка, духовна особа така сама, як і піп. Ходіть лишень одно за одним за мною в отсю нору, я вас висповідаю.

Знайшла Лисичка нору під каменем, влізла до неї, мов до сповідальниці, та й кличе Півня:

- Ну, Півнику, дитино моя, ходи сюди ближче, признавайся, чим ти бога образив?

- Не знаю, Лисичко. Здається, нічого злого не зробив.

- Ой ти, грішнику, грішнику! - скрикнула Лисичка.- А хіба ж то не гріх, що ти досвіта пієш і людям спати не даєш? А то хіба не гріх, що ти пієш удруге геть перед світом, а подорожні думають, що вже світає, рушають у дорогу і попадаються в руки розбійникам? Адже се тяжкі гріхи, і за них тілько одна може бути покута - смерть!

І Лисичка вхопила Півника, заволокла його до нори, загризла на смерть і з’їла. А потім, облизавшися і дібравши покірного голоска, вистромила головку з нори і кликнула:

- А тепер ти, моє Голуб’ятко! Підійди ближче, на тебе черга признатися до всіх гріхів.

- Які ж там у мене гріхи, Лисичко-черничко?

- Ой небоже! - скрикнула Лисиця.- Невже ж се не гріх, коли ти по полю літаєш і зерно з поля свіжопосіяне видзьобуєш, і пшеницю з колосся п’єш? Се такий страшний гріх, що його тілько смертю можна спокутувати як слід.

І заким іще Голуб отямився,