Франко І. Я. - Казки для дітей, Франко І. Я.

Сорока-білобока, що чула від Куниці, молодої дівиці, що та бачила, як господар куштував і хвалив, що солодкий, пора збирати. Ходи, наїмося, ще й дітям по китяхові принесемо.

- Ні, Лисичко,- каже Їжак - не піду з тобою, боюся. То господар хитрий, силець понаставляв, ще зловлюся.

- Не бійся, Їжаче-небораче! - сміючись, мовила Лисичка.- У мене є три міхи хитрощів, то вже я не я буду, коли тебе з сильця не видобуду.

- Га, коли так, то нехай буде й так!

Пішли обоє, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик! Лисичка ступила необережно та й зловилася в сильце. Торгнула раз, торгнула другий раз - куди тобі! Не пускає сильце, держить за ногу.

- Ой Їжаку, братику! - кричить Лисичка.- Рятуй!

- Як же я тебе, Лисичко, порятую? - мовив Їжак.- Добувай свої три міхи хитрощів і рятуй себе сама.

- Та де там мої міхи! - лементує Лисичка, а сама аж тремтить зо страху.- Бачиш, скакала через річку, і всі три міхи урвалися і впали в воду. Їжаку-братику, подумай ти, може, у тебе де яка хитрість найдеться?

- У мене є одна,- мовив Їжак,- та не знаю, чи буде тобі до смаку. Лягай на тім місці, де зловилася, і лежи, лапки від себе відкидай і попускай духу, що можеш. Господар побачить тебе і подумає, що ти вже гниєш, то й викине за пліт.

Послухала Лисиця Їжакової ради, притаїлася, лежить, буцім давно згинула. Прийшов господар, побачив її та й аж носа затулив.

- От шкода! - промовив він.- Не був кілька день коло сильця, а тут бач, яка гарна Лисиця зловилася та вже й гнити почала. Що тепер з неї за пожиток? Викинути за пліт, та й по всьому.

І він відсилив Лисицю з сильця, взяв обережно за хвіст та й шпурнув за пліт у кропиву. А Лисиці тільки того й треба було. Як не дасть ногам знати, як не чкурне, лиш зашелестіло в бур’янах.

Минуло два дні, чотири дні, біжить знов Лисичка польовою стежкою і здибає Їжака.

- Добрий день, Їжаче-небораче!

- Здорова була, Лисичко-сестричко! - відмовляє Їжак.

- Ходи зо мною до саду їсти винограду.

- А не страшно, Лисичко, після позавчорашнього?

- Е, що там! У мене є три міхи хитрощів, якось вимотаюся.

Пішли обоє, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик! Їжак-неборак якось не додивився та й спіймався в сильце.

- Ой Лисичко-сестричко! - кричав бідолаха.- Спіймало мене сильце й не пускає. Ану, добувай свої три міхи хитрощів і вимотуй мене із зашморга.

- Ой небоже,- мовила Лисичка,- пропали мої хитрощі всі до одної. Скакала через річку, і всі три міхи ввірвалися і бовтнули в воду.

- Га, так, видно, вже божа воля така, що тут мені вмирати. Прощавай, Лисичко-сестричко! Відпусти мені всі гріхи, всі урази, якими я тебе вразив!

- Бог тебе прости, Їжаче,- мовила Лисичка, втираючи очі від сліз,- а я тобі відпускаю з усього серця.

- Ходи, Лисичко-сестричко, обіймімося ще раз на прощання!

Лисиця обняла Їжака, хоч і як їй то було несмачно. Та що, неборак на смерть лагодиться, то як же йому не вволити остатню волю?

- Поцілуй мене, Лисичко-сестричко, в самі уста,- просив Їжак.- Адже ж ми вік звікували, як брат з сестрою.

Нахилилася Лисичка до Їжака, щоб його поцілувати, та ледве доторкнулася своїм язиком до його уст, а Їжак тільки кланц! Ухопив її зубами за язик та й держить. Що вже Лисиця крутилася, вертілася, що вже скомліла і плакала. Їжак держав зубами за язик, поки не прийшов господар. Побачивши, що Їжак спіймався в сильце і держить Лисицю за язик, він розсміявся, забив Лисицю, а Їжака пустив на волю.

 

 

 

Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть:

- Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи.

Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську.

- Здоров був, Ослику-братику! - промовили до нього.

- Здорові були, люди божі! - відповідає Осел.

Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить:

- А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу?

- А куди ж вас господь провадить?

- На прощу в далеку заморську країну.

- Що ж, я готов іти з вами.

- Ходи, синку, ходи,- поважно мовить Вовк,- з нами тобі безпечно буде, і розмова приємна по дорозі.

Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип’ятий до берега, і гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв’язали його і пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується.

Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризкає.

- Слухайте,- говорить Лисичка.- Отсе ми при божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі?

- Бог ласкав,- мовить Осел і гребе далі.

- Так-то так, і я так думаю,- мовить Лисичка, похитуючи головою,- та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного.

- А то чим? - скрикнули в один голос Вовк і Осел.

- Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей?

- Ай, ай, ай! - скрикнув Вовк.- Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ану ж прийде буря і потопить нас, то що тоді буде? Не тілько тілом, але й душею загинемо на віки вічні.

- Що ж його робити? - питає стурбований Осел.

- Знаєте що,- мовить Лисичка,- сповідаймося одні одним на голос