Антуан де Сент Екзюпері - Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері

I зараз, коли Рів'єр думав про Фаб'єнів екіпаж, у нього стискалося серце. Всяка діяльність - навіть будівництво мостів! - розбиває чиєсь щастя, і Рів'єр не міг спитати себе: «В ім'я чого?»

«Ці люди, що їм, певно, судилося сьогодні загинути, могли б жити, жити щасливо»,- думав Рів'єр. Він бачив їхні лиця, схилені над золотими вівтарями вечірніх ламп. «В ім'я чого я відірвав їх від домашнього затишку?» В ім'я чого вирвав він цих людей зі світу особистого щастя? Хіба найперший обов'язок не в тім, щоб це щастя боронити? I от він сам розбиває його. Але ж рано чи пізно - все одно наступає час, коли золоті вівтарі зникають, як міражі в пустелі. Старість і смерть руйнує їх ще безжалісніше, ніж він, Рів'єр. Можливо, існує щось інше, тривкіше, і саме воно потребує спасіння? Можливо, в ім'я цієї сторони людського життя і працює Рів'єр? Інакше його діяльність позбавлена глузду.

«Любити, тільки любити - який сліпий кут». Рів'єр невиразно відчував, що є якийсь інший обов'язок, вищий за обов'язок кохання. Точніше, і тут ішлося про ніжність, але сама ця ніжність була зовсім іншого гатунку. Йому згадалися слова: «Завдання в тому, щоб дати їм безсмертя…» Де він їх прочитав? «Усередині самого себе безсмертя не знайдеш». Перед ним постав образ: храм на честь бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутне каміння на верху гори… Аби не було їх - що зосталось би від потужної цивілізації, що, як докір сумління, вагою цього каміння давить на сучасну людину? «В ім'я якої суворої доконечності - чи химерної любові - вождь стародавніх народів присилував юрби своїх підданців звести цей храм на вершині і отже присилував їх спорудити вічний пам'ятник самим собі?» I знов Рів'єр думкою побачив юрби обивателів маленьких містечок, що крутяться вечорами круг музичних альтанок… «Цей різновид щастя - наче кінська збруя»,- подумав він. Перед лицем людських мук вождь стародавніх народів, певне, не дознав ніякого жалю; але він дознавав безмежного жалю перед лицем людської смерті… Не смерті окремих людей - він жалів увесь рід людський, чия доля - зникнути під океанами піску. I він змушував свій люд споруджувати хоча б каміння, що перед ним пустеля безсила.

Можливо, у цій згорнутій учетверо записці - порятунок… Зціпивши зуби, Фаб'єн розгортає її.

«Зв'язатися з Буенос-Айресом немає змоги. Я навіть не можу орудувати ключем - іскри б'ють у пальці».

Розлючений Фаб'єн хоче написати відповідь, але варто йому на мить випустити штурвал, як потужна хвиля пронизує тіло: повітряні вири піднімають його разом із п'ятьма тоннами металу і шпурляють убік. Він зрікається спроби писати.

Його руки знову сходяться на карку хвиль - і приборкують їх.

Фаб'єн важко дихає. Якщо бортрадист, боячись бурі, забрав антену, Фаб'єн поб'є йому пику - от би тільки приземлитися!.. Треба, щоб там не сталося, будь-що зв'язатися з Буенос-Айресом! Буцімто з Буенос-Айреса, віддаленого більш як на півтори тисячі кілометрів, їм можуть кинути рятівний мотуз сюди, в цю безодню… Побачити хоча б вогник, хоч би тремтливе світло лампи якогось заїзду! Навіть це, власне, марне мерехтіння могло зараз правити за маяк; воно б казало про тверду землю. Але, не мавши світла, Фаб'єн марить хоч про голос, про самотній голос із того світу, що, здається, перестав існувати. Пілот зводить кулак і махає ним у червонястому світлі кабіни: він хоче передати цим жестом тому іншому, що сидить позаду, увесь трагізм їхньої ситуації. Але радист, схилившись над спустошеним простором, над похованими містами, не розуміє його.

Фаб'єн ладен послухатися будь-якої поради, тільки б цей крик співчуття дійшов до нього. Він думає: «Коли б мені сказали: лети по колі, я полетів би по колі… Коли б сказали - іди просто на південь…» А десь існують землі, сповиті солодкою тишею, землі, на які лягли величезні місячні тіні. I над тими землями впевнено летять його товариші, і вони знають, усе знають про те, що під ними; летять, схилившись, як учені, над мапами, летять, усемогутні, під захистом ламп, прекрасних, мов ті квіти… А що відомо йому, крім вирів, крім ночі, що зі швидкістю гірського обвалу жене назустріч літакам свій скажений чорний потік? Не можуть же люди зоставити їх тут самих - серед смерчів і вогненних спалахів. Не можуть. Фаб'єн неодмінно дістане наказ: «Курс двісті сорок…» Він ляже на курс двісті сорок… Але він - один.

Тепер йому здається, що сама матерія збунтувалась. Щоразу, як машина пірнає вниз, мотор починає так грізно трусити, що весь літак пронизує гнівний дріж. Висилюючись, Фаб'єн намагається приборкати машину; він більше не дивиться у ніч; він сидить тепер, дивлячись у гіроскоп: усе одно вже не відрізнити, де кінчається чорнява неба і починається чорнява землі. Все губиться, все зливається у первісній темряві. А стрілки приладів тремтять дедалі дужче. I стає важче стежити за ними. Ошуканий їхнім показом, пілот уже ледве орієнтується: він утрачає висоту і все більше грузне в хисткій пітьмі.

Прилад показує висоту п’ятсот метрів. Це висота горбів. Пілотові ввижається, що горби біжать назустріч літакові головокрутними хвилями. Що всі ці брили землі - а найменша з них може розбити вщент літак - ніби зірвалися зі своїх кріплень, відгвинтилися і починають, як п'яні, кружляти довкола, виконуючи якийсь незбагненний танок, усе тісніше й тісніше стискаючи кільце.

I пілот нарешті зважується. Він посадить літак де доведеться, ризикуючи розплющити його об землю. I, щоб уникнути хоча б зіткнення з горбами, він випускає в ніч свою єдину ракету. Ракета спалахує, звивається, кружляючи, і, освітивши гладеньку рівнину, гасне. Під літаком - море.

Блискавкою майнула думка: «Загинув. Навіть при поправці в сорок градусів мене знесло. Це циклон. Де ж земля?» Фаб'єн звертає просто на захід. Він думає: «Тепер, без ракети, я вже розіб'юсь». Рано чи пізно це має статися. А його товариш там, позаду… «Він зняв антену - напевне». Але Фаб'єн більше не сердиться на нього. Досить йому, пілотові, просто розтулити руки, і його життя одразу розсиплеться жменькою праху. Фаб'єн тримає в своїх руках два живих б'ючких серця - товаришеве і своє… I раптом він лякається власних рук.

Повітряні вихори б'ють по літакові, ніби таран. Бажаючи послабити кидання штурвала, що може обірвати