Антуан де Сент Екзюпері - Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері

Повідомляють, що у внутрішніх районах уже зруйновано багато телеграфних ліній…

- Гаразд.

Нерухомо завмерши, Рів'єр дивився в ніч.

 

Отож кожна нова звістка несла в собі погрози літакові. Кожне місто, якщо лінії зв'язку ще не були зруйновані і воно мало можливість відповісти Бурнос-Айресові, повідомляло про невблаганний рух циклону, неначе про вдирання ворожих армій. «Гроза йде з глибу континенту, з Кордільєр. Вона суне до моря, спустошуючи все на дорозі…»

Зорі здавались Рів'єрові занадто яскраві, повітря - надміру вологе. Химерна ніч! Вона нараз починала підгнивати - підгнивати шарами, як м'якуш пишного на око овоча. Над Буенос-Айресом ще панували в повному складі своєму зорі; але була то лиш оаза, та ще й недовговічна. До того ж цей порт був недосяжний для екіпажу. Грізна ніч, що гнила під приторком вітру. Ніч, що її нелегко перемогти.

Десь у її глибинах загубився літак, і на його борту - немічні, пойняті тривогою люди.

 

XIV

 

 

Фаб'єнова дружина зателефонувала.

У ті ночі, коли він має вернутися, вона завше вираховувала час руху патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью…» I знов засинала. Трохи згодом: «Він наближається тепер до Сан-Антоніо; уже бачить вогні…» Тоді вона вставала, відхиляла завіски й оглядала небо. «Ці хмари заважають йому…» Іноді межи хмарами, як пастух, прогулювався місяць. I молодиця верталася до ліжка, заспокоєна місяцем і зорями: їх тисячі, вони, як живі істоти, оточують її чоловіка. Десь о першій ночі вона відчувала, що він уже близько. «Либонь, він недалечко… Уже бачить Буенос-Айрес…» I знову вставала, готувала для нього їжу, варила каву: «Там нагорі холодно…» Щоразу вона зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився зі снігових вершин: «Ти не змерз?» - «Таж ні!» - «А все-таки зігрійся трохи…» О чверть на другу в неї все було готове. Тоді вона телефонувала.

Ту ніч вона запитала, як і завжди:

- Чи Фаб'єн уже приземлився?

Секретар, що взяв трубку, знітився:

- Хто говорить?

- Сімона Фаб'єн.

- Хвилиночку.

Не зважуючись нічого сказати, секретар передав трубку завідувачеві бюро.

- Хто біля телефону?

- Сімона Фаб'єн.

- Ага… Слухаю вас, пані.

- Мій чоловік уже приземлився?

Запала мовчанка, що здалася незрозумілою. Потім - коротко:

- Ні.

- Він спізнюється?

- Так… - Знов мовчанка.- Так… спізнюється.

- О!

То було зітхання пораненої плоті. Спізнення - пусте… пусте… Та як воно затягується…

- О!.. Котрої години він має прибути?

- Котрої години він має прибути?.. Ми… не знаємо.

Тепер перед, нею був мур. Вона чула лише відлуння своїх запитань.

- Благаю, скажіть мені! Де він зараз?..

- Де він зараз? Стривайте… Повільність цих людей завдала їй болю. Там, за муром, щось коїлось.

Нарешті вони зважилися:

- Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.

- I відтоді?..

- Відтоді… дуже спізнюється… дуже спізнюється через негоду…

- О! Через негоду…

Яка несправедливість! I яка підступність у цьому місяці, що марно завис над Буенос-Айресом!.. Молодиця згадала нараз, що від Комодоро до Трілью якихось дві години льоту, не більше.

- I цілих шість годин він летить до Трілью! Але надсилає ж він вам радіограми… Що він говорить?

- Він говорить? Але за такої погоди… Ви самі розумієте… його радіограми до нас не доходять.

- За такої погоди!..

- Отож домовилися, пані: ми зателефонуємо вам, тільки-но про що-небудь довідаємося.

- О, ви нічого не знаєте…

- До побачення, пані.

- Ні! Ні! Я хочу говорити з директором!

- Панові директору нема коли, пані, у нього нарада.

- Мені це байдуже! Цілком байдуже! Я хочу з ним говорити!

Завідувач бюро витер піт із чола.

- Хвилинку…

Він одчинив двері до Рів'єра.

- З вами хоче говорити пані Фаб'єн.

«Ось воно,- думав Рів'єр,- ось починається те, чого я боявся». На перший план драми виступають почуття. Спочатку Рів'єрові хотілося їх зректися: матерів і дружин не допускають до операційної. I на кораблі в хвилину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей… Він зважився проте:

- З'єднайте її зі мною.

Він почув далекий голос, кволий, тремтячий, і одразу збагнув, що не зможе сказати їй правди. Зійтися зараз у герці - чи хоч одному це завдало б якоїсь користі?

- Прошу вас, заспокойтеся, пані! У нашому ділі так довго доводиться іноді чекати звісток.

Він наблизився до тієї межі, за якою встала уже не біда окремої людини - виникала проблема дії, як такої. Рів'єрові протистояла не Фаб'єнова дружина, а зовсім інше розуміння життя. Рів'єр міг тільки чути і співчувати цьому кволому голосові, цій пісні, такій журній і такій ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть нічим поступитися, вони вороги. Ця жінка також виступала іменем певного світу, що мав свою абсолютну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Іменем світу, де горить лампа над столом, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, пестощі й спогади. Вона вимагала вернути те, що їй належало, і вона мала слушність. Він, Рів'єр, також мав слушність; але він не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В промінні жалюгідної домашньої лампи його власна правда відкривалася йому як щось непіддатливе вислову, нелюдське…

- Пані…

Вона більше не слухала. Йому здавалося - вона впала біля самих його ніг, вичерпавши силу своїх кволих кулаків у боротьбі з цим глухим муром.

 

Якось один інженер сказав Рів'єрові, схиляючись разом із ним над пораненим, що лежав біля недобудованого мосту: «Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворене людське обличчя?» Жоден із селян, для яких призначалася ця дорога, для яких будувався цей міст, не погодився б задля коротшого шляху так страшенно спотворити чиєсь обличчя. I все ж мости будуються… Інженер тоді ж таки докинув: «Громадська користь складається з суми індивідуальних користей; і ні на чому іншому заснована бути не може». «Все ж,- відказав йому згодом Рів'єр,- хоч людське життя і дорожче над усе, але ми завше чинимо так, нібито в світі існує щось