Анатолій Дністровий - Патетичний блуд, Анатолій Дністровий

проходить Хо-хо, я зупиняю його: обережно, не наступи на мишку. Здивований Хо-хо дивиться на підлогу, бере мишку за хвоста і з радістю на обличчі біжить у сусідній блок, певно, лякати дівчат. І справді — через десяток секунд звідти чути пронизливий писк кількох голосів, після чого Хо-хо вилітає з блоку, ніби ошпарений, а за ним виринає могутня фігура Галі — найгабаритнішої студентки на нашому поверсі. Вона тримає в м'язистих руках рушника й спопеляє Хо-хо злобним поглядом. Той злякано задкує й щораз повторює «більше не буду», а Галя пре на нього, мов танк, поки не відганяє на десяток метрів від власного блоку. Хо-хо проходить повз нас із мишею, яку тримає за хвоста, каже, що піде на дев'ятий поверх, ги-ги, там першокурсниці. Ми йдемо до моїх сусідок і сідаємо за стіл. Нам наливають чай і дають по шматку печеного пирога, здається, з вишнями. Ложечкою відламую пиріг, їм і запиваю чаєм. Дівчата насідають на А., мабуть, він своєю мовчазністю та дивним поглядом справляє на них враження. Потім вони говорять про власні проблеми, всілякі пари, до яких треба готуватися, про теорію музики, про інші предмети, про якусь ідіотку з першого курсу, яку кинув хлопець, як вона з горя розбила термометр і наковталася ртуті, зараз, нещасна, лежить у лікарні, важкий стан. «Да, — після короткої паузи каже Катя, — мужикам не можна вірити». «Канєшно, не можна», — підхоплює інша. «Так, так, не можна», — долучаються інші сусідки. А. мовчки їх слухає і ледь помітно усміхається кутиками рота. Вони це помічають і накидаються на нього, від сорому й несподіванки бліде обличчя А. покривається червоними плямами, він винувато кліпає очима й виправдовується, що нічого особливого не мав на увазі. Інна — ще одна моя сусідка — підозріло кидає, що всі ви не маєте нічого особливого, а насправді... Вмикають тихо музику. Звучить «Good Feeling» Гендрікса, і в мене починається приємний депресняк, я завжди під нього чомусь хочу плакати, і водночас він мені подобається.

У двері стукають. Чути незнайомий чоловічий голос. До кімнати заходить Вічний Студент, імені й прізвища якого ніхто не знає, бо він вчиться з перервами, за різними даними, чи то дев'ять, чи десять років; і навіть пам'ятає, як тут колись (за Союзу) вчилися казахи, як вони в гуртожитках смажили оселедці й влаштовували тим самим справжнісіньке пекло для інших мешканців, які не зносили запаху смаженого оселедця; а ще в тих блоках, де жили казахи, чомусь завжди забивалися унітази, і з багатьох вікон часто вилітали консервні банки з лайном або тонким струменем била сеча. Вічний Студент має під два метри зросту, худющий, у довгому чорному пальті з піднятим коміром він більше схожий на чорносотенця, який виліз із ніжинських підвалів, де переховувався з часів імператора Миколи II. Він пильно обводить присутніх поглядом, зупиняється на мені. Його запрошують за стіл (так заведено — запрошувати Вічного Студента за стіл, коли той випадково забреде до кімнати), він люб'язно погоджується, роздягається, розтирає змерзлі руки й сідає між моїми сусідками. Про Вічного Студента ходять різні чутки: одні кажуть, що він дешевий злодій, який тирить по кімнатах всякі дрібниці, на місцевому базарі працює валютником і знається з усією шантрапою; інші ж, навпаки, його хвалять, кажуть, що він здатний допомогти, ніколи не відмовить, одній студентці, яка лежала в реанімації, першим пішов здавати кров. Вічний Студент дістає пляшку червоного вина, відкорковує її й каже, щоб ми доливали вино до чаю, гарна штука вийде — попівський чай, кістки зігріває. Ми так і робимо. Мені подобається, хоча я не відчуваю, щоб мої кістки зігрілися. Може, це тому, що вони не змерзли? А. зиркає на мене й тихо каже: «Мишку шкода, гарна була мишка». Так, гарна була мишка, пропала ні за цапову душу. Хо-хо, мабуть, і досі бігає з її трупиком по кімнатах і лякає дівчат. Хо-хо завжди любить вигадувати всілякі дурниці, ніби не може без цього жити, ніби вони — єдиний сенс, у який він вірить. Вічний Студент розповідає трохи цинічні анекдоти, дівчата ніби вимушено посміхаються й насторожено переглядаються. Вічний Студент дивиться на мене й запитує:

«Ти з Тернополя?»

«А? Ні. Я з Івано-Франківська». Чого його це хвилює?

«А мені казали, що ти мій зємєля — з Тернополя».

«Да? Ні, поплутали. Я — з Франківська».

«Ясно», — каже він і п'є чай. Потім він розпитує в мене, який курс долара на Західній Україні, ще всіляку малоцікаву туфту, чи чув я про серйозну війну в Тернополі, яку цього року вели дві конкурентні групи, з численними вбивствами та пишними похоронами, на які приїхали бандюки з Росії, Білорусії, Польщі та з різних регіонів України. Ні, не чув. «Так ти точно не з Тернополя?» — зиркає на мене Вічний Студент.

«Ні, не з Тернополя». Бляха, задрав.

Якраз починає грати «Hey Joe», і в мене депресняк зростає ще більше.

А. запитливо втуплюється в мене, мабуть, не розуміє, чого я брешу. Сусідки також замовкають і зацікавлено дивляться. Я неодноразово говорив, що народився і виріс у Тернополі. Вони цього не могли забути чи пропустити повз вуха, бо, скажімо, Катя часто розпитує в мене про матір, про Тернопіль, на що я з важким серцем глухо відповідав, що все нормально, хоча, якщо чесно, нічого нормального нема, більше того — все дуже ненормально, якщо я вже третій рік боюся туди сунутися. В такі хвилини я нічого не бачу, лише втомлене обличчя Сергія, який мені посміхається з того світу й каже, що хотілося, аби все було на краще. Хотілося. Багато чого нам хотілося, ми ще тоді ні про що конкретно не думали. Хоча... Тоді ми думали тільки про бабки, про багато бабла, да-да, ми тільки про це і думали. Сергій мутив, як тільки міг. Завдяки своїм широким знайомствам серед пацанів із різних районів Тернополя він багато знав і вмів користуватися інформацією. Один бригадний штемп, який працював на тернопільського дядю Патру, по п'яній сказав Бритому, що біля ресторану «Пролісок» у Березовиці під Тернополем стоять дві фури з італійським взуттям, яке «влупили» на одному зі складів у Польщі і через надійний канал на митниці перевезли в Україну. Сергій «злив» новину конкурентам серйозного дяді, і ці фури