Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов

квіти поливала вранці дочка? Невже вони забули, як самі іноді ховалися в кущах від усіх дорослих, у тому числі й від докучливих родичів?

Але найзаповзятливіші матусі не обмежуються телефонними дзвінками; вони штурмують табірні ворота, намагаються пролізти з торбинками в дірку в паркані. Біля воріт дає довідки черговий лікар, а вздовж огорожі ковзає мовчазною тінню чорний кудлатий пес. Два зелених ока з мигтючими блискавками оберігають нейтралітет кордону.

Проте якась мама впізнала пса.

— Рессі, до мене! — Вона простягнула йому пакунок з ласощами, назвала загін і прізвище свого чада. — Вперед, Рессі!

На подив інших матерів, грізний пес безмовно скорився наказу.

— Це Рессі, — пояснила технічно грамотна мама. — Він служить людині й може бути звичайним псом.

Того вечора Рессі відніс немало пакунків і записок, поки його не застав за цим недозволеним заняттям Електроник.

— До чого ти докотився, Рессі, — сказав Ел пізніше, коли не було батьків. — Носиш цукерки, замість того щоб пізнавати таємниці світобудови…

Рессі кинув контрабанду й зайнявся світобудовою. Але слова чиєїсь мами про перетворення у звичайного пса ще довго переслідували його.

А лікар не витримав і почепив на воротах помітну здалека табличку: “Карантин”.

Слово начебто й не страшне, але могутнє. Біля паркана зразу ж стало безлюдно.

— Карантин від чого? — запитав Ростислав Валеріанович, учитель фізкультури, виконуючий обов’язки начальника табору.

— Від усього, — пояснив коротко лікар.

— Я мушу знати, підписуючи наказ, — уточнив принципово Ростик. — Кір? Свинка? Коклюш?

— Від батьків! — не витримав лікар.

— Здорово ти це придумав! — усміхнувся Ростик і підмахнув наказ. — Після чаю — всі на тренування!

Лікар ще раз оглянув дітей. І не знайшов у них нічого, крім засмаги, здоров’я і пустотливої таємничості в очах.

— Здрастуйте, Карантине Карантиновичу, — привітав його якийсь насмішник із старшого загону.

— Почергуєш на кухні чи зробити укол? — запитав лікар, оглядаючи здорованя.

— Авжеж, укол… — радісно реагував здоровань.

— Іди забий гол! — усміхнувся лікар.

Елечка вислизнула з палати на світанку.

Її хвилювало таємниче народження ранку…

Сонце ще не встало, та Еля відчувала за далеким пагорбом горизонту його струмливі ласкаві промені. Трава й листя умилися росою, скидаючи темні барви ночі, наливаючись смарагдовим зеленим кольором. Дівчинка чула, як вовтузяться у гніздах птахи, як сопуть під ялинками їжаки, як хтось шкребеться під землею. Десятки живих сердець билися навколо, й кожне озивалося в Електроничці радістю нового життя. Та не було поки що сигналу співати, стрибати, бігати, літати — словом, не було ще загального пробудження природи.

Елечка мала надзвичайну чутливість. Вона аналізувала фотонний склад різних ділянок неба. Розшифровувала перші скрики птахів. Бачила наскрізь складні біомеханізми бджіл, мух, бабок, мурах та іншої дрібноти. Прогнозувала погоду на кожну найближчу годину. Проте всі ці гострі відчуття не складались у Елечки в загальну картину літнього ранку, й вона почувала себе розгубленою.

“В чому річ? — питала вона себе. — Я бачу, як дихає дерево, як росте трава, як рожевіє потроху висока хмара… Але я лише фіксую їхній стан, не розуміючи, чим ранок кращий за ніч. Я така ж бадьора, як і завжди, й вранішня свіжість для мене лише цифри температури, вологості й тиску. Що ж нового в новому ранку?”

Почуття розгубленості не минало.

“А може, я просто нежива?”

Від цієї думки її охопив електричний дрож. Еля більше не хотіла залишатися в самотині. Вона встромила два пальці в рот і хвацько, по-розбійницькому, свиснула.

Тієї ж миті розчинилися двері блакитного котеджу, й на веранду вибігла чудова Елечкина п’ятірка: Майя, Кукушкіна, Світлана, Оленка й Бублик.

— Ти кликала нас? — випалили дівчатка, протираючи спросоння очі.

— На старт! — скомандувала Елечка, й дівчатка зіскочили з веранди, стали поруч з ватажком. — Бігом марш!

І от вони біжать за Елечкою по мокрій галявині, продираються крізь ліщину, що обдає водяними градинами, мчать по росистій м’якій луці. Видираються по косогору й стикаються віч-на-віч з вогненним ядром сонця.

Затихли зойки, захоплені вигуки й вереск. Дівчатка несміливо взялися за руки, закружляли на зеленому пагорку. Здалека вони видавалися рожевими птахами, готовими от-от злетіти. Звідси, з вершини пагорба, Елечка бачила зовсім інший, ніж раніше, світ. Світ барвистий, яскравий, що мінявся у сонячних променях. І вона разом з подругами була частиною безмежної розмаїтої природи.

— Ми, дівчатка, — неголосно сказала Еля.

Й інші повторили за нею магічні слова, присіли навпочіпки кружком, зашепотіли щось, низько схиливши патлаті мокрі голови.

Якби хлопчаки почули, що бурмочуть дівчатка, вони б дуже здивувалися таким дивним словам:

— Я ніколи не закохаюся в Сергія Сироїжкіна, — пошепки почала Електроничка.

І подруги, завмираючи від страху, незбагненного хвилювання і всієї таємничості ритуалу, тихенько дружно підхопили:

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюся в Макара Гусєва.

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюсь у Вітьку Смирнова.

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюсь у Професора… тобто Вовку Королькова.

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюсь у Чижикова-Рижикова.

— Ні Чижикова! Ні Рижикова! Ні-ко-ли!

Якби хлопчаки дізналися, що сама верховода дівчачої компанії не розуміє до кінця значення тих слів, які вона промовляє, не знає, як бережно поводяться люди з важливими в житті поняттями, — коротше, не розуміє, що говорить, хлопчаки не образилися б на неї.

Але тут, на галявині, зібралися не просто балакухи, тут була бойова спортивна команда. Капітаном її одностайно обрали Електроничку. Коли це сталося, Елечка